Частина 7/1

Темна машина м’яко ковзала нічною дорогою. Її шини майже не шуміли — лише ледве чутний гул, мов пульс у вухах. Я сиділа позаду, тримаючи сумку на колінах так, ніби вона могла втримати мене в цьому світі. Не тому, що боялася загубити речі — я тримала себе. Себе нову. Себе ще не повністю народжену.
Карло, водій, якого знайшла Віра, мовчав. Йому не потрібно було говорити — його мовчання було зрозуміліше за будь-які слова. У ньому було щось заспокійливе: як вітряк, який обертається не тому, що мусить, а тому, що просто є вітер. Йому, мабуть, байдуже було, хто я. Але ця байдужість — була найкращою підтримкою.
Музика ледь жила у динаміках. Інструментальна — стара, майже вицвіла. Нотатка з минулого, яка не чіплялася, а пливла поряд. І я пливла разом із нею.
За вікном — ніч. Лінії фар зустрічних авто розтягувалися у довгі хвилі світла. Пунктир розмітки миготів під колесами, мов метроном. І я рахувала. Один кілометр — одна відстань між мною та минулим. Один удар серця — до того, ким я ще можу стати.
Я вже не була Габріеллою. Але ще не була Еллою. Я — проміжок. Межа.
Карло заговорив несподівано:
— Не говори італійською на кордоні. Якщо питають — туристка. Паспорт новий. Відповіді — короткі, чіткі. Очі — спокійні.
Я кивнула. Потім — тихо:
— А ви… знаєте, хто я?
Його плечі ворухнулись.
— Ні. І знати не хочу. Але бажаю, щоб більше не довелось. Тікати.
Його голос не мав моралізування. Лише констатація. Людина, яка бачила більше нічних трас, ніж свят.
— Тікати до себе — правильно, — додав він.
Його слова опалили мене зсередини. Простота — як шепіт істини. Мене не питали про мою історію. Але я сама була нею. І ці слова, сказані чужинцем, стали для мене як перший ковток води після довгого мовчання.
Машина зупинилася біля маленької заправки. Карло вийшов без слів. Я не пішла за ним. Відкрила вікно. Повітря було прохолодним, пахло бензином, димом і кавою. Я вдихнула глибоко. Це не був аромат дому. Але це був аромат дороги.
Коли Карло повернувся, він простягнув мені стаканчик кави.
— Не питатиму, чи хочеш. Просто знай: іноді кава — єдине, що рятує.
Я посміхнулась. Ледь. Але щиро:
— Дякую.
Він лише кивнув. І ми рушили далі.
Дорога наближалась до кордону. Я побачила знайомі вогні, що розтягувалися ланцюгом до горизонту. Черга. Камери. Прикордонники з автоматами. У повітрі висіла напруга, як перед бурею.
Я відчула, як серце почало битися голосніше. Піт з’явився на долонях. Я повторювала собі: «Я туристка. Мене звати Елла. Я їду до знайомих. Я — ніхто.»
Карло вимкнув музику.
— Виглядай просто. Як завжди. Не уникай погляду — і не нервуй. Інакше вони зрозуміють.
Я кивнула. Не довіряючи своєму голосу.
Коли ми під’їхали до пункту контролю, я вперше відчула, що не дихаю. Прикордонник узяв документи. Дивився довго. У його очах — звичка до неправди. Але й втома.
— Васильківська? — перепитав українською. — Мета візиту?
Карло відповів чітко:
— Туризм. До знайомих. Перше відвідування.
Прикордонник подивився на мене. Я змусила себе говорити:
— Хочу побачити країну мами.
Це була правда. І вона — врятувала.
Печатка. Паспорт. Жест рукою. Ми рушили.
Коли кордон залишився позаду, я знову сперлась чолом до скла. Вдихнула. Вперше — по-справжньому. І сльоза скотилася по щоці. Одна. Тиха. Полегшення. Не страх. Я не втекла — я пішла.
У дзеркалі заднього виду я побачила своє відображення. Бліде. Але з новим світлом у погляді.
Я мовчала. Уперше за довгий час — мовчала не тому, що мусила, а тому, що більше не було з ким говорити. І це мовчання… не гнітило. Воно було моїм. Я сиділа в машині, дивлячись у темряву за вікном. За кожним поворотом, за кожним селищем, за кожною самотньою ліхтарнею я залишала шматки старого життя. І чим далі ми їхали, тим менше мені хотілося озиратись.

 Карло не говорив ні слова, але його мовчання було наче тиша в храмі — не порожнеча, а простір, де є місце для молитви. Він був присутній — не як охоронець, не як тінь мого минулого, а просто як хтось, хто знав, коли не слід питати.
Коли ми під’їхали до аеропорту, він зупинив авто. Я вже відчувала, як щось закінчується. Якесь коло.
— Тут я залишаю тебе, — сказав він, глянувши на мене в дзеркало. — Далі — сама.
Я кивнула. Рука ледь тремтіла, коли я відкривала двері. І вже вийшовши, я зупинилась і повернула голову.
— Дякую, — сказала я просто.
Він не відповів. Лише ледь нахилив голову, як на прощання, і цього вистачило. Цього жесту — більше, ніж тисячі слів. Потім його машина повільно зникла у нічній темряві, як частина минулого, яка не повинна мене більше наздоганяти.
У терміналі було тихо. Порожньо. Лише шелест коліс валіз десь далеко й мої кроки — єдині звуки. Я притисла до грудей паспорт і квиток — два квитки в нове життя. Мене тепер звали Елла Васильківська. І в цьому новому імені було щось з мами. Щось із надії.
Я сіла біля вікна — Ізабелла навіть це передбачила. Вона знала, як важливо мені бачити небо. Воно було свободою. Простором, де я могла уявити себе ким завгодно.
Коли літак здіймався в небо, щось зойкнуло всередині. Але це вже не був страх. Це була вага свободи. Мені здалося, що я — птах. Але не з крилами. А з тінню. Тінню, яка відривається від стін, від рамок, від наказів і заборон. Я летіла.
Варшава зустріла мене вологою, прохолодною, ніби стирала сліди мого минулого дощем. Усі рухалися швидко, без зайвих поглядів. Це було нове відчуття — бути однією з багатьох. Бути невидимою. І водночас — справжньою.
На вокзалі пахло кавою й булочками. Було гамірно, але затишно. Я вперше відчула, як це — дихати вільно, не озираючись. Потяг до Києва вже стояв, і я рушила до нього з рюкзаком, у якому було все, що залишилось мені від старого життя: листи мами, блокнот, трохи грошей і надія.
Моє місце в купе вже чекало. Там сиділа жінка — трохи втомлена, але з добрими очима — й хлопчик, який дрімав, заплутавшись у ковдрі.
— Сідайте, дитино. Дорога довга буде, — сказала вона, посунувши сумку.
— Дякую, — я сіла навпроти, поклала рюкзак під лаву й відчула, як напруга в плечах трохи спала. Лише трохи.
— До Києва? — запитала вона, влаштовуючи ковдру синові.
— Так. Дуже давно не була, — відповіла я. Це не була брехня. Це була адаптована правда.
Коли потяг рушив, я дивилася у вікно. Лінії світла, ніч, платформи — усе змішувалося. Але не було паніки. Було просто — "тепер". І цього було досить.
— Я Катерина, — сказала жінка, обіймаючи хлопчика. — Можеш не відповідати, просто… в тебе очі — ніби з іншого світу.
Я посміхнулась. Мені хотілося щось сказати — не формальне, а справжнє.
— Я Еллаа і я просто вчуся знову жити, — сказала я тихо.
Вона мовчки кивнула. Ми більше нічого не говорили, але це мовчання було теплим.
Уночі я лежала на нижній полиці. В руках — блокнот. Уперше я відкрила його не для того, щоб сховатись у малюнках, а щоб зафіксувати себе. Намалювала міст. З одного боку — темрява, башти, тіні. З іншого — м’яке світло, невизначене, але привабливе. Міст був не з бетону, а з фарб. Вони капали з-під пальців. Але міст тримався.
«Я йду. Не знаю куди. Але йду. Не тому, що мушу. А тому, що можу.»
На зупинках люди заходили й виходили. Хтось зі сльозами. Хтось із квітами. І я теж була частиною цього — більше не дівчинка з вітражної клітки, а одна з них. Людина.
Перед світанком я подивилася на Катерину. Вона спала, обіймаючи сина. Я не заздрила — я вперше просто відчула… спокій. Її біль був її, мій — мій. Але обидва ми були в русі. І в цьому русі було життя.
Коли потяг під’їжджав до Києва, я зібрала речі. Вікно вже малювало на склі рожеве світло. Київ прокидався. Срібливі куполи, старі дахи, перші тролейбуси. Все ще не знайоме, але вже не чуже.
Я ступила на перон. Пахло кавою, димом, новим. Я не озиралася. Не шукала охорону. Не прислухалася до кроків за спиною.
Я жила. Просто — жила, не боячись озиргутися.І цього вперше вистачало.