Частина 6/3

Ніч впала на маєток, мов чорна завіса. Не для того, щоб закрити сцену, а щоб приховати від глядачів те, що відбувалося за лаштунками. Але я знала: сцена не закрита — вона моя. І дія, яку я маю зіграти цієї ночі, — не про капітуляцію. Про втечу. Про свободу.
Свято тривало. Я чула, як музика розливалася з вікон, змішувалась із дзвоном келихів, із натягнутими смішками гостей, які навіть не здогадувалися, що їхня "наречена вечора" ледь стоїть на ногах від напруги.
Я повернулась із балкона у залу. Ще година. Ще одна довбана година — всміхатися цим лицемірам, відповідати на їхні безглузді привітання, приймати подарунки, вино, увагу. Тримати спину рівно, руки розслаблено. Усередині — буря. Але моє тіло знало, як виживати у вітрах — навчилося.
Коли час настав, усе стало чітким, мов добре відпрацьована репетиція, мов зрежисована сцена. Ізабелла наблизилася до батька. Її голос — спокійний, але з натяком на тривогу:
— Вона виглядає ще блідшою. Думаю, їй слід відпочити. Не варто привертати зайву увагу. Я проконтролюю.
Рафаель навіть не глянув у мій бік. Просто кивнув. Це була моя свобода — мовчазна, підписана байдужістю.
Офіціант підхопив мене під руку, і я «зомліла» у досконалому ритмі цього спектаклю. Піднялась сходами. Кожен крок лунав у мені як удари серця. Раз. Два. Три. Ще трохи — і я зникну.
Кімната. Ліжко. Сумка — вже чекала. Сіра, звичайна, не схожа на те життя, яке я залишала. Я скинула сукню, відчула, як вона падає додолу, наче скидаю ланцюг. Руки змастила кремом — останній жест турботи до себе. Натягла темні штани, сорочку, легку куртку. Волосся — в косу. Кеди. Я була готова.
Блокнот. Мій блокнот. Моя пам’ять. Моє свідчення. Я не змогла залишити його. Поклала в сумку. Поруч — лист мами.
У коридорі — Ізабелла. Її очі шукали мої. Без жодної посмішки. Тільки рішучість.
— Охорона відволіклась. Віра — у підвалі з одним із них. Другий на зв’язку. У тебе максимум п’ять хвилин.
— Я не зможу попрощатись…
— І не повинна. Іди тихо. Мов тінь. І не озирайся.
Вона відкрила балконні двері. За ними — ніч. Мовчазна, густа. Але вона кликала мене, мов рідна мати.
— У підкладці сумки — паспорт, телефон, гроші. Контакт у Києві. Номер, ім’я, все. Він — наш. Нікому більше не довіряй.
— А ти?
— Я залишаюсь. Але я залишусь живою тільки тоді, коли ти будеш вільна. Біжи.
Ми обійнялися ще раз, це вже точно востаннє. Але уперше — як мати і донька. Я відчула, як тремтять її плечі. Як вона мовчки молиться за мене. І тоді я пішла.
Я перелізла через балкон. Троянди подряпали руки. Колючки, мов попередження. Але я не зупинилася. Присіла. Видихнула. Побігла.
Сад знав мене. Я знала сад. Ці стежки були моїми з дитинства. Лимонні дерева. Статуя з глечиком. Кожна гілка шепотіла: біжи, біжи, біжи.
Хвіртка. Відкрита. За нею — Віра.
— Лялечко… — її голос був хрипким, ніжним. У ньому було все.
— Я готова.
— Ти зробила найсміливіше, що могла. Тепер — живи. Не озирайся.
Я кивнула. Ми обнялися. Я вдихнула її запах — лаванда й м’ята. Безпека. Сльози стояли в горлі комом, але я не плакала. Плакати буду потім. Не зараз.
— Машина — за деревами. Карло чекає. Говориш мало. Відповідаєш коротко. І більше нікому не віриш.
— Бережи себе доню, — з сльозами на очах сказала вона міцно притиснувши мене до себе. Поцілувала в лоб і я рушила. 

Дерева — мов мовчазні свідки. Дорога — пуста. Машина — темна, скромна. Водій сидів в машині і курив через відчинене вікно. Побачивши мене він загасив цигарку і викинув.
— Пані Васильківська?
— Так.
— Сідайте.
Я сіла. Сумка на колінах. Серце билося так, що, здавалося, здригався салон. Карло завів двигун. Машина рушила. Мій минулий світ — віддалявся.
У дзеркалі заднього огляду — темрява. У вікні — моє обличчя. Бліде. Вільне. Я зняла шпильку у формі лілії. Довго дивилася на неї і полегшено видихнула —" Я вільна мамо. Вільна".
Я не була більше Габріеллою Дельгада. Я стала Еллою Васильківською. І я нарешті вирвалась.