Частина 6/2

Маєток гудів, як вулик, що от-от вибухне. Коридорами металися люди: служниці з тацями, декоратори з тюльпанами, офіціанти з шампанським. Кухарі кричали одне на одного, мов на фронті. Усе горіло — не вогнем, а напругою. 

Це не був просто день народження. Це був вечір, де мали представити "наречену", а точніше "вигідний товар". Мене.
Я стояла на балконі й дивилась згори на все це театральне дійство. Вони всі бігали, прикрашали, налаштовували світло, розставляли склянки, ніби я була центром світу. Насправді — я була центром пастки. Пастки, яку мали прикрасити квітами й кришталем. Ніби клітка, яку оздобили золотом. Але як би ти її не прикрашав , вона все одно залишиться кліткою.
Це не свято. Це — похорон моєї свободи, тієї крихти мене, що ще лишилася. Але в елегантній упаковці.
Я повільно повернулася до кімнати. Сукня вже чекала. Глибоко синя. Перли на плечах. Тканина — мов холод по шкірі. Якби ця сукня могла говорити, вона сказала б: "Ти гарна, ти цінна і мусиш мовчати."
Ізабелла була поруч. Вона щось виправляла в зачісці, комусь кивала. Її голос — рівний, але я вловила в ньому тріщину. Коли залишилися наодинці, вона прошепотіла:
— Це вечір, який змінить усе.
— Для кого? — спитала я, дивлячись їй у вічі через дзеркало.
Її погляд потемнів. Тихий, вологий. Але твердий.
— Сподіваюся, для тебе. І в кращий бік.
Волосся туго зібране. Прикраса — лілія з дрібних камінців. Символ. Мамин знак. Мені хотілося вирвати її з голови. Але я дозволила залишити. Хай буде на пам’ять про цей день.
Коли я спустилась, музика вже лунала. Скрипки — гострі, як ножі. Струнний квартет бив по нервах, але всі посміхалися. Я — теж. Механічно. Як годинник.
Я йшла галереєю, повз портрети предків. Їхні застиглі очі дивилися згори вниз. Вони не прийняли б мого тремтіння. Але я не боялася їх. Не цього вечора.
Зала світилася золотом. Келихи виблискували. Рафаель стояв у центрі, у винній краватці. Його усмішка була кам’яною, фальшивою, та яку він завжди одягав коли потрібно було справити враження. Біля нього — Філіппо. Сухий, елегантний, із порожніми очима. Він уже тримав мене в голові як власність. Його обличчя кричало: "Ти моя. І вже нікуди не дінешся"
Я ступила в залу.
Усі розмови стихли. Світло впало на мене. Прожектори.Камери. Зацікавлені погляди. Сцена. Головна роль. Але не за моїм сценарієм.
— Доню, — сказав Рафаель, — ти сьогодні сяєш. Справжня господиня вечора.
Господиня? Ні. Лялька. Іконка. Аргумент у переговорах.
Провідний ведучий вийшов на середину зали, його голос линув, як церковне оголошення:
— Ми сьогодні святкуємо не лише вісімнадцятиріччя пані Габріелли, а й початок нового союзу. Союз родини Дельгада і родини Россі…
Союз? Я б сказала — примусове злиття. Моя свобода зникає на очах, а всі плескають у долоні.
Філіппо зробив крок до мене. В його руках — оксамитова коробочка. Він відкрив її. Каблучка з великим, ні , величезним діамантом. Будь-яка дівчина була б у захваті, а я дивилася на неї , як на кайдани, які назавжди скують мою свободу.
— Прийми цей дар, Габріелло. Символ нашого майбутнього.
Його голос був сухий. У ньому не було нічого щирого. Тільки умова. Констатація факту — я його.

Він не питав. Просто взяв мою руку. Одягнув кільце.
Кільце не входило. Наче тіло знало — це чуже. Камери клацнули. Гості плескали. Я — кам’яніла.
І тут я відчула, що вмираю. Тихо. На очах у всіх.
Ніхто не помітив. Усі раділи. А я — втрачала себе.
Мій погляд знайшов її — Ізабеллу. Вона стояла біля колони. Її очі були як маяк. Вона кивнула. Ледь. Але я все зрозуміла.
Я вибачилась, посилаючись на погане самопочуття і вийшла на балкон. Батько був не в захваті від моєї втечі, але Ізабелла запевнила, що це лише мандраж перед майбутнім весіллям. Всі наречені хвилюються. І він, на моє щастя, повір.
Повітря вдарило в груди. Свіже. Живе. Я вдихнула глибоко. Перший справжній подих за день.
Ізабелла підійшла з іншого боку.
— Все йде за планом. Після тосту почнеться вечеря. Я скажу, що ти зомліла. Віра вже в оранжереї. У тебе в шафі — сумка. Паспорт. Телефон. Гроші. Там не багато, але на перший час вистачить. Я намагалася відкладати , але Рафаель відслідковує мої трати.
Я вдячно кивнула і тіло нарешті наповнювнилося легкістю. Але губи прошепотіли:
— Я боюся…
— Твоя мама теж боялась. І я ... боялася. Але вона знала — залишитись означає зникнути.
Я кивнула. Вперше — без вагань.
— Дякую. За все. За віру в мене.
Вона обійняла мене. Міцно. Коротко. Ми обидві знали — це востаннє.
І я тоді я усвідомила: це була моя остання мить у цій клітці, пташка полетить на волю.
Я повернулася до зали. Посмішка — натягнута, як шовк на рану. Я була лялькою. Але лялькою з вогнем у очах. В очах, у яких зріла Надія.
Я ще не втекла. Але вже була в дорозі.