Частина 6/1

Світло в кімнаті не зігрівало. Воно ковзало по стінах, як лезо — точне, холодне, безжальне. Промінь перетинав мої подушки, ковдру, підлогу. Все здавалося безмовним свідком майбутнього суду. Вісімнадцяте серпня. Мій день народження. І водночас — день страти.
Я не спала. Власне, навряд чи закривала очі бодай на хвилину. Весь цей час я лежала, втупившись у стелю, рахуючи тріщини у штукатурці й намагаючись не дихати надто гучно. 

У повітрі щось тремтіло — не звук, не запах, а передчуття. Кожна річ у моїй кімнаті здавалася чужою. Комод, де я зберігала блокнот з малюнками — єдине , що тут було моїм. Дзеркало, в яке не хотіла сьогодні дивитися. Навіть сукня на вішаку в кутку — вони всі наче змовились. Мовчазні глядачі, які вже прочитали фінал.
Вони святкують мій кінець, думаючи, що це — тріумф…
Я обійняла себе за плечі. Тільки так могла не розсипатися. У голові — хаос. Обличчя Філіппо, слова батька, тремтіння в голосі Віри, підтримка Ізабелли, мамин лист… А серед цього всього — я. І щось нове в мені. Не страх. Ні. Щось тверде, як кістка. Рішучість.
У двері постукали.
— Сеньйорина, — почувся голос служниці. — Пан Рафаель просив нагадати: на вас чекають у гардеробній.
— Добре, — сказала я, відчинивши двері.
Всередині мене все опиралося, але я йшла. Як завжди.
Троє жінок уже чекали. Їхні посмішки були однаковими — тонкими, безбарвними. Механічні слова: «З днем народження, сеньйорина». Порожні привітання, що не торкалися жодного нерву.
Я поглянула на кушетку — і побачила її. Сукню.
Кремового відтвнку. Каміння. Корсет. Шлейф.
Надмірна розкіш для тіла, яке ніхто не питав, чи хоче воно в цю клітку.
Я торкнулася тканини — і здригнулась. Вона була холодна, мов саван, просто із блискітками. Як пастка, обшита перлами.
— Це створено спеціально для вас, — сказала одна з жінок. — Погляньте, яка вишивка.
— Я бачу, — прошепотіла я. І дала їм зробити свою роботу.
Зачіска — акуратний пучок. Кілька локонів — на обличчя. Макіяж — «стримано урочистий». Губи — червоніші, ніж я звикла. У дзеркалі — не я. Очі глибші. Темніші. Старші. Сильніші?
В ту мить відчинилися двері. Ізабелла. Вона мовчки підійшла. Її рука ледь торкнулася мого плеча — тепло, обережно, мовби благословення. Один дотик. Але в ньому було все. Її прощання. Її підтримка.
Я зібралася з думками. Поправила плаття. Глибоко вдихнула. І пішла вниз — на арену. Гра почалась.
У залі було світло, ніби сонце поселилось у люстрах. Шампанське лилося рікою. Гостям розносили закуски. Рафаель стояв, мов римський імператор, у центрі власного театру.
— Ти сьогодні — центр уваги. Ти — моя гордість, — мовив він, навіть не торкнувшись мого погляду.
— Дякую, тату, — сказала я. Голос був рівним. Обличчя — маска. Сльози — глибоко всередині.
Камери клацали. Лінзи ловили кожен мій рух. Дарували подарунки — парфуми, годинники, сертифікати. «Ви стали жінкою», «Справжня принцеса», «Ваш батько — щасливий чоловік».
А я? Мене ніхто не питав. Чи щаслива я?
І тут я побачила його, мого " майбутнього чоловіка. Філіппо.
Високий. Статний. Холодний. Погляд — як у покупця, що оцінює товар. Повний презирства. Його очі ковзнули по мені згори донизу. Я відчула, як в животі згортається крига, в в скронях почало гудіти.
— Сеньйорина Дельгада, — усміхнувся. Напівусмішка. Тінь на вустах. — Радість бачити вас нарешті наживо.
— Сеньйоре Россі, — відповіла я автоматично. Усередині мене відступала кров.
— Ви перевершили очікування, — додав він.
Слизько. Як масло на крижаній підлозі. Рафаель наблизився. Його рука — важка — опустилась мені на плече.
— Ви чудово виглядаєте разом. Поєднання традицій і перспективи.
Це не пара. Це — інструкція. Це — вирок. Я — підпис на контракті.
Я втратила рівновагу. Повітря в залі стало задушливим. Я пробурмотіла вибачення і вийшла на терасу.
Там — свіже повітря. Реальне. Справжнє. Я вдихнула — й уперше за день відчула, що ще можу бути живою.
Поруч з’явилася Ізабелла. Без слів подала мені флакон з водою. Я зробила ковток. Руки тремтіли.
— Я не витримаю ще години, — прошепотіла я, не дивлячись на неї.
— Ти витримаєш, — відповіла вона. — Бо після цієї години буде свобода.
Я подивилася їй у вічі. Там було не співчуття. Лише тверда впевненість, що у мене все вийде.