Частина 5/3

Частина 5.3: Рішення
Я стояла біля вікна у кімнаті Віри. За шибкою вечір розливався синім — глибоким, майже фіолетовим. Тіні дерев були довгими, розмитими, наче чиясь пам’ять про літо, яке ніколи не повернеться. Я спостерігала, як каштанове листя тремтить від легкого подиху вітру. Усе інше навколо мене — застигло. Лише це м’яке тремтіння залишалося живим.
У кишені халата лежав мамин лист. Він більше не здавався аркушем паперу. Він пульсував — як серце. Як нагадування, що я — не одна. Що я — її продовження.
— Ми не можемо зволікати, — тихо, але твердо мовила Ізабелла. Вона нервово поглядала на двері. — Завтра Рафаель їде у відрядження до Відня. У нас буде лише три дні. Не більше.
— Я можу зв’язатися з Карло, — долучилася Віра, нахилившись до мене. — Він винен мені послугу, тому точно не відмовить. Колись він був водієм мого хорошого знайомого, це давня історія. Він мовчазний, але чесний. Не поставить зайвих запитань. А це нам на руку, в наш час мало кому можна довіряти.
Я мовчала. Думки в голові витягувалися у ланцюг — план народжувався, і кожна ланка була ще надто тендітна. Я боялася повірити, що це справжнє. Що ми справді це робимо.
— Документи я зможу дістати, — сказала Ізабелла, і її голос набув рішучості. — У Рафаеля в кабінеті є старий дипломат. У ньому — бланки, шаблони, печатки. Я вже робила підготовку для себе… колись. Але не наважилась. Ти — наважишся. Мусиш. Інакше це все просто безглузде.
— Виходити треба вночі , в самий розпал свята, — додала Віра. — Рафаель не зможе здійняти тривогу до ранку. Бо не захоче привертати увагу. А ти вже будеш за кордоном.
Я кивнула, не зводячи погляду з тіні каштана. У грудях пульсував страх, але він більше не був паралізуючим. Він був — рушійним.
— А далі? — прошепотіла я. — Що мені робити там, де я — ніхто? Де я чужа?
Віра витягнула зі шухляди старий конверт. Папір був пожовклим, але чорнила не стерлись. На ньому — адреса: вул. Коцюбинського, Львів.
— Це лист від твоєї бабусі. Мати показувала його мені. Там — її дім. Можливо, там ще хтось залишився. Почни звідти. Це не ідеальний шлях. Але це — початок.
Я взяла конверт. Пальці торкнулись його країв — і я відчула тепло. Можливо, ілюзія. Можливо, щось більше. А можливо мені просто хотілося так думати.Та більше як не тремтіла.
— А якщо мене впізнають? Якщо знайдуть? — мої слова вирвались швидше, ніж я встигла їх зупинити.
— Я замовлю тобі новий телефон, — відповіла Ізабелла. — Новий номер. Нове ім’я. Нові документи.
— Ім’я? — повторила я, наче не зрозуміла.
— Твоя мати народилась з прізвищем Васильківська. Лілія Васильківська. Ти станеш ... Еллою це можна сказати, скорочення від Габріелли тож тобі не доведеться звикати до чужого імені. Так,  Елла Васильківська. Ніхто не буде шукати тебе під цим ім’ям.
Я вимовила його подумки. Потім уголос:
— Елла… Елла Васильківська.
Це ім’я було м’яким, як весняний подих. І вільним. Вперше за довгий час я відчула себе не у клітці.
— А ... гроші? — запитала я.
Ізабелла підійшла до комода, дістала конверт.
— Це мої заощадження. Я збирала їх, думаючи про свою втечу. Але ти зробила те, на що я не наважилась. Тепер вони — твої.
Мовчанка. Але не гнітюча. Повна змісту. Як тиша перед відкриттям завіси. Я з вдячністю подивилась її в очі,  обережно взяла конверт і заховала купюри між листками блокноту.
— Коли? — спитала я. І знала, що це вже не просто питання.
— Через два дні. Після вечері. Усі будуть зайняті. Я відволіче увагу, щоб у тебе було більше часу. Вони не одразу зрозуміють , а в тебе буде більше часу до того як вони почнуть підозрювати.
— І ти підеш через східний сад, — додала Віра. — Пам’ятаєш стежку біля альтанки обплетеної виноградом? Вона веде до потайного виходу. Там чекатиме Карло.
Я кивнула. Мої очі блищали. Але це було не від болю. Це було світло.
Коли вечір нарешті опустився на маєток, я вийшла в сад. Західне сонце розливало золото на мої плечі, на волосся, на траву під ногами. Я сіла біля старого дуба — того самого, біля якого мама колись читала мені казки.
Поклала долоню на кору. Вона була шорстка, жива. Дерево пам’ятало більше, ніж люди. І бачи більше ніжч усі ми.
Я вже не та, що вчора, — подумала я. Але ще не та, що завтра.
Я уявила себе. У новому блокноті. Малюнок: дівчина з вітром у волоссі, в джинсовій куртці, з рюкзаком за спиною. Усміхнена. Сильна. Вільна.
Я не знаю, що буде там. Але я вже не боюсь. Я вибрала. Я — іду.
Темніло. Але в моєму серці — світанок. Я встала. І рушила назад до дому. Кожен мій крок уже звучав інакше.
Як крок у напрямку свободи.