Частина 5/2

Ранкове світло різало очі.

 Було неприродно яскравим, безжальним. Наче хтось вирішив — якщо вже я побачила правду, то маю роздивитися її до кожної тріщини.

 Я не спала майже всю ніч. Але дивне відчуття порожнечі зникло. Тепер було щось інше — тихий, гострий намір. Як лезо, сховане в рукаві.
Я вдягла просту синю сукню. Не ту, що обрала б для офіційного сніданку. Волосся залишила розпущеним. І без дозволу рушила до західного крила. До кімнати Ізабелли. Моєї мачухи. Мої чи не єдиної союзниці в цьому холодному домі — або так мені хотілося вірити.
Вона стояла біля дзеркала, зашнуровуючи корсет. Коли я відчинила двері, її руки завмерли. Погляд — спершу здивування. Потім — обережність.
— Щось трапилось? — її голос був тихий, наче боявся розбудити щось небезпечне.
Я не стала витрачати часу.
— Я знаю про заручини.
Мовчанка. Тиша, що впала в кімнаті, нагадувала звук скла, яке розлітається, але ще не встигло торкнутися підлоги. Ізабелла повільно обернулася. Сіла. Її рухи — ніби виконані крізь біль.
— Скільки ти знаєш? — спитала вона, ледь чутно.
— Достатньо. Вісімнадцятого. Його син. Підпис. Угода. А я — просто «вихована» донька, яка не стане сперечатись.
Мої слова були камінням. І я кидала їх, бо інакше вони б задушили мене зсередини.
В її очах — справжній біль. Вперше за багато років я бачила її не витонченою, не стриманою, а розбитою жінкою.
— Я знала, — прошепотіла вона. — Але не мала права втручатися. Рафаель... він усе вирішив давно. Ще до того, як тобі виповнилося сімнадцять. Я не змогла зупинити це. Хоч і намагалася.
— Ви могли сказати мені!
— Щоб що? Щоб ти страждала завчасно? Щоб спробувала втекти і він тебе зловив — як колись…
— Колись кого?
Її губи сіпнулися в гіркій усмішці.
— Колись мене.
Вона підійшла до вікна. Світло, що падало на її обличчя, висвітлювало кожну зморшку, кожну історію. І я вперше побачила в ній не мачуху.Жінку. 

Заручницю, як і я.
— Мене теж віддали, — сказала вона. — Спершу старому, якого я не кохала. Потім, коли він помер — Рафаель став наступним кроком. Інший контракт. Інша клітка. І я не змогла вирватися. Але, можливо… зможеш ти.
Її голос дрижить, але в очах — вогонь. І він дивним чином зігріває мене зсередини. Я більше не одна.
— Ви мені допоможете? — питаю тихо.
— Так. Але нам потрібен план. І… ще одна людина.
— Віра, — кажу я майже водночас із нею.
Ми йдемо разом. До кімнати Віри. Маленька, затишна. Лаванда. Серветки. Тепло. Вона дивиться на мене — уважно, пронизливо. Її рука з чашкою завмирає в повітрі.
— Що трапилось, лялечко?
— Я знаю. Про все. Про заручини. Про угоду. Про те, що мій день народження — це не свято, а пастка.
Вона сіла. Її пальці стискалися один в один, ніби молилися.
— Я боялася, що це станеться. Він… він такий самий, як твій дід. Жінки — це не люди для нього. Це вигідний товар. Прикраси не більше.
Я сіла навпроти.
— Розкажіть мені про маму. Все, чого я не знаю.
Віра зітхнула, потім підвелась. Відчинила стару шухляду, витягнула дерев’яну скриньку. Поставила її переді мною, дивлячись прямо в очі:
— Вона залишила це. Сказала: «Віддай доньці, коли прийде її час.» І от вона настала.
Я відкрила. Внутрішній дриж. Фото. Усмішка. Моя мама — така жива, така красива. Її записник. Її листи. Один — жовтий, із написом: «На випадок, якщо тобі буде страшно».
Я відкриваю його. Мої пальці тремтять.
"Моя дитино, Якщо ти читаєш це — значить, тобі боляче. І я не поруч. Пробач. Я хотіла бути , справді хотіла. Мала б бути. Мала захистити від нього , але не змогла.
Страх — не ворог. Це тінь твого бажання жити інакше. Вільно. Не мовчи. Не підкорюйся. Ти — щось більше.
У тобі є я. А значить — сила. Навіть крок у темряві — це крок. Люби себе. Люби свободу. І тікай."
Мої руки здригнулись. Але я не плакала. Ні. Я вдихнула. Глибоко. Згорнула лист. Поклала його в кишеню. Підвела очі.

— Вона написала це перед смертю, — ледь чутно сказала Віра , — Як відчувала...
— Я не можу залишитися, — перебила я її. Я не хотіла говорити про маму, надто болюча це для мене тема.
Ізабелла кивнула. Рішуче.
— Ми це знаємо. І ми тобі допоможемо. Я обіцяю , зробити все, що б ти не повторила таку долю.

Вона говорила це так впевнено і я їй вірила. Лишилося лише все підготувати і чекати дня X, а  там ... вже вирішиться моя доля.