Частина 5/1

Ніч зійшла на маєток, як темна хвиля, оксамитова й глибока. За вікном не було ані місяця, ані зірок. Усе зникло у чорному мороку тиші. Жодного звуку, навіть шелесту дерев — ніби саме повітря завмерло в очікуванні. Лише моє серце гепало ніби саме хотіло втекти з цього місця. В хто б не хотів.

 Я лежала на спині, очі розплющені, але нічого не бачила. Постіль здавалася мені чужою — занадто м’яка, занадто тепла, надто… комфортна, щоб була справжньою.
У голові дзвеніло. Слова, почуті сьогодні за дверима батькового кабінету, крутяться по колу:
«Філіппо не в захваті. Але погодився. Каже, головне — зовнішність і підпис.»
«Вона — слухняна. Вона — моя дочка.»
Не ім’я. Не особистість. Не мрії, не біль, не бажання. Лише — дочка. Статус. Титул у договорі. Елемент на шахівниці, якою він грає.
Хто я для нього? Дочка чи банкнота?
Він ніколи не бачив у мені людину. Він бачив зобов’язання, витвір, проєкт. 

Як щось, що треба контролювати, шліфувати, виправляти і переробляти до ідеалу. Він не питав мене про мої бажання. Він ніколи не питав, чи мені болить. Він наказував. А я... виконувала. І так щодня. По колу.Бо так мене вчили. Бо так виживала мама. А потім — зникла.
Я заплющила очі, сподіваючись, що темрява за повіками поглине ту, що оселилась всередині. Але замість забуття — постає її обличчя. Мамині очі — карі, теплі, як осінь. Пальці — тонкі, ніжні.Ті, якими вона так бережно мене обіймала. І в той момент я думала , що захищена від усього світу .І її голос:
«Ой ходила дівчина бережком…» — її улюблена колискова без якої ще довго не могла заснути коли її нестало.
Яке це було життя — до того, як усе змінилося? Скільки мені було — три? Чотири? Я майже не пам’ятаю її, але серце пам’ятає. Її дотик — спокій. Її обійми — дім.
Чому ти мене залишила? — питаю подумки. — Чи знала ти, що зі мною буде? Що він зробить зі мною?
Я згадала, як вона колись малювала зі мною в альтанці. Вона сміялась, її волосся лоскотало моє плече. Ми обидві тримали пензлі, вона навчала мене малювати не «правильно», а «щиро»:
— Малюй не те, що бачиш. А те, що відчуваєш, — сказала тоді мама,— Тим, що тут,— і вказала пальцем на серце.
Але мене навчили не відчувати. Мене навчили — мовчати. Слухатися. Підкорятись.
Я сіла. Чи то від холоду чи від моїх думок, тіло затремтіло. Закуталася в халат сильніше, підійшла до письмового столу. Запалила лампу. Світло було м’яким, жовтим, майже тремтливим, ніби боялось зруйнувати ніч. Витягла блокнот — той самий, що подарувала мені Ізабелла. І вперше не малювала.
Я писала.
_«Мамо,
мені страшно. Але я не плачу. Бо плакати — це розкіш. А у цьому домі щей гріх. У цьому домі слухають, підписують і мовчать.
Я боюсь втратити себе. Вже не знаю, чи залишилося в мені, щось від мене. Може, я просто форма. Красиво вдягнена, вчасно розчесана. Срібна ложка, якою не їдять. Красива ваза.Порожня оболонка.
Я хочу кричати. Але не знаю, який у мене голос.
Я боюсь. Але ще більше боюсь залишитись.
Я не знаю, що буде. Але якщо ти мене чуєш — будь ласка будь поруч. Навіть уві сні. Не покидай мене.»_
Я довго дивилася на сторінку. Чорнило виблискувало у світлі лампи, мов сльози на склі. 

Потім я закрила блокнот, підійшла до вікна. Торкнулась холодного скла. Ззовні — німа тиша. А всередині — гучна буря.
Я схопила плед, загорнулася в нього й сіла на підлогу. Обійняла коліна. Очі вже сухі. Але всередині все вигоріло. Я відчувала себе порожньою і водночас переповненою.
Мамо... я не хочу бути проданою. Я не хочу мовчати. Я не хочу бути «зручною». Я просто ... хочу бути собою. 
І в цю ніч, під шумом тиші, я вперше подумала не про втечу.
Я подумала про свободу.