Частина 4

Я стояла в темному коридорі, притулившись спиною до холодної стіни, й не могла дихати. Мої пальці тремтіли, стискаючи край халата. Серце билося так сильно, що мені здавалося — його почують за тими дверима. За дверима батькового кабінету. Звідти долинали голоси. Один — його. Інший — чужий, нижчий, сухіший, із ледь чутним презирством у кожному слові.
Я не мала права бути тут. Не мала права чути те, що чула. Але я залишилась. Не з цікавості. Не з порушення. А через страх. Інстинкт. Щось у мені підказувало: ця розмова — про мене. І як виявилося, моя інтуїція мене не підвела.
— Вісімнадцятого, як і домовлялись, — сказав батько. Його голос був рівний, впевнений. Як завжди, коли йшлося про ділові справи. — Це відбудеться як раз на її  день народження. Урочиста атмосфера. Все організуємо тут. Усі мають дізнатися про ці заручини. Це буде велика подія для обох родин..
— А вона в курсі? — запитав другий голос. Його інтонація — глузлива, байдужа.
— Навіщо? Залишимо сюрпризом. До того ж, вона вихована. Не буде сперечатися. Вона — слухняна і покірна. Саме така , якою я її виховув.
— Філіппо не в захваті. Але погодився. Каже, головне — зовнішність і підпис. Далі — звикне.
— Він дорослий чоловік. Їй потрібен хтось, хто триматиме її в руках. А мені — союз. Угода з твоєю компанією — це...
Я більше не чула, що вони казали. Все, що було після, — втратило сенс. Підлога під ногами похитнулася і я ледь втрималася спершись рукою об стіну. Ніби хтось вивернув реальність навиворіт. Повітря згустилось, як холодний сироп. Кожен подих був болем. Цього просто не може бути ...
Вісімнадцятого. Мій день народження.
Філіппо. Заручини.
Я — лише вигідна партія. Розмінна монета. Не більше.
Мій батько продав мене. Як прикрасу. Як землю. Як акцію на біржі. І зробив це так просто ніби й не любив мене ніколи. А хіба любив? Хіба любов проявляється так?
Я зробила крок назад. Потім ще один. Мені хотілося кричати. Вибігти в кабінет. Вдарити кулаком по столу, по його обличчю, по цьому вбогому, хижому і неспаведливому світу. Але я ковтнула все в себе. Як завжди. Мене навчили: тиша — безпечна. Слухняність — виживання.
Я сховалась у своїй кімнаті. Зачинила двері на ключ. Не заплющувала очей. Просто осіла плечима до підлоги. 

Моє тіло здавалося безформним і не живим. Як лялька. Так, саме так я себе завжди почувала. Лялька яку батько завжди смикав за ниточки так , як йому того хотілося. Чи хвилювали його мої почуття? Ні! Почуттям немає місця в нашому світі! Він завжди так казав, коли я проявляла "неприйнятні", на його думку емоції. Тепер все стало зрозуміло , пазл склався .Ось навіщо я вчила всі ці манери , правила етикету і нікому не потрібні "правила поводження з чоловіками". Він готував мене. ВСЕ. МОЄ. ЖИТТЯ...

Руки стискали коліна. Очі — втупилисяі в темряву.
Думки билися об череп. Об кожну кістку, об кожну клітину:
"Я не дочка. Я монета. Я підпис. Я товар."
Сльози прийшли без попередження. Не з криком. Без стогону. Вони просто пішли — мов дощ по склу. Я не плакала з трьох років. Навіть тоді, коли ховали маму. Навіть коли мені було боляче. Навіть коли Віра розчісувала волосся й співала колискову, щоб заглушити мій біль. Але цього разу — я не могла більше стримуватись.
Я згадала маму. Її обійми. Її очі. Її руки, що пахли мигдалем. Як вона наспівувала мені пісеньку про місяць у лузі. Як притискала до грудей і казала: «Моя воля — у тобі». Вона б мене не зрадила.  Вона б захистила. Вона б боролася. А батько — зробив хід. І я стала фішкою.
"Я холодна. Я блискуча. Я не людина."
Коли сльози висохли, я сіла до столу. Руки тремтіли. Я витягла блокнот. Відкрила чисту сторінку. Почала малювати. Не обдумуючи. Не зупиняючись. Малювала все, що відчувала в цей момент.
Руки — з ланцюгами. Вогонь — з-під шкіри. Порожнеча — в очах. Це була я. У пастці. Без голосу. Без права вибору.
Я закрила блокнот і притиснула його до грудей. Наче серце. Наче броню від усього цього.
Мені треба було думати. Планувати. Змінювати все. І не колись. Зараз. Цього разу — не просто втекти, а вижити. І не розчинитись у чужій схемі.
У двері хтось постукав.
— Габріелло? — голос Ізабелли. Тихий. Стривожений. Занадто уважний. — Ти вечерятимеш?
Я не відповідала відразу. Глибоко вдихнула.
— Ні. Я… не голодна.
Пауза.
— Якщо щось потрібно — я поруч. Просто...щоб ти знала.
Я чула, як вона не йшла, а стояла. І лише потім — тихі кроки, що з кожною секундою віддаляються.
Я сиділа, обійнявши себе. Головою спершись об прохолодну стіну. Я подивилась у бік вікна. І в голові — лише одне:
"Там моя свобода.Я мушу вибратись. Інакше це мене знищить"
Мій день народження мав стати моїм кінцем. Я зроблю так, щоб він став моїм початком. Початком чогось нового.