Частина 3

Я прокинулась раніше, ніж зазвичай. Темрява ще трималася за шибки, лише на горизонті тремтів тонкий блакитний ореол, як натяк на майбутній світанок. Повітря було важке — в’язке, мов перед грозою. І хоча в кімнаті панувала звична тиша, мені здавалося, що в ній щось змінилось. Вона більше не була порожньою — вона була наповнена очікуванням. Невидимою напругою. Чужою.
Я лежала з розплющеними очима, дивлячись у стелю, де тіні від дерев розгойдувались, мов намацуючи шлях у пітьмі. У грудях відчувалась тривожна пульсація, а серце билося так голосно, що, здавалося, ось-ось розбудить весь дім.
Мені снився сон. Я стояла в коридорі без вікон, з сірими голими стінами. Він був довгим і вузьким, а в кінці — двері. Вони кликали мене. Я йшла, та ноги раптом стали ватяними. Крізь щілину в дверях сочилось червоне світло. Я тягнулася до ручки... і прокинулась. Відчуття страху ще не відпустило, і пальці мимоволі стискали простирадло.
Я сіла, обійнявши себе руками. Було холодно. Ні, не в кімнаті — всередині мене. І я зрозуміла: щось зміниться. Скоро.
За дверима пролунав знайомий скрип — Віра. Її хода завжди була точною, як годинник. Але сьогодні вона ішла повільніше. Обережніше. Немов боялася наступити на щось тендітне.
— Сеньйорина, ви вже не спите? — почула я її голос, коли вона ввійшла з тацею.
Її обличчя було стурбованим, хоча вона намагалася посміхатись. Я бачила — щось її гризе.
— Я прокинулась рано. Мені снилось… — я не договорила. Не хотілося озвучувати страхи.
— Це просто зміна погоди, — лагідно сказала вона, ставлячи тацю. — Таке трапляється. Неспокій у повітрі.
Я втупилась у її руки. Вони тремтіли. Мене пробив холодок.
— Віра... Щось сталося?
— Ні, доню. Все як завжди, — відповіла вона, але я бачила її очі. Вони мовчали не зі спокоєм, а з безсиллям. — Я приготую твій улюблений чай. І сніданок через двадцять хвилин.
Я кивнула. Порожньо. Механічно.
Коли я спускалася до їдальні, на мені була сукня кольору слонової кістки. Та сама, яку тато наполягав носити. Вона мені завжди здавалася занадто правильною. Занадто… покірною. Я вже не відчувала себе дитиною, яка підкоряється.
Тато вже сидів за столом. З газетою. Кавою. І тим поглядом, який завжди нагадував мені про дисципліну.
— Доброго ранку, тату.
— Доброго. Сідай.
Сухо. Командно. Без ніжності. Без гніву. Лише обов’язок.
Ізабелла сиділа поруч. Її пальці легко торкалися чашки. Час від часу вона кидала в мій бік погляди — короткі, але проникливі. Немов намагалася щось сказати, але не могла.
Тато їв повільніше. Не ворушився зайвий раз. Мовчав. У цьому мовчанні було більше гніву, ніж у всіх його криках. Я це знала. Це — очікування бурі.
Після сніданку одна зі служниць звернулась до мене:
— Сеньйорина, вас просять пройти в кімнату біля галереї. Там для вас щось підготували.
— Що саме?
— Не знаю. Пан Рафаель наказав.
Я пішла. Хода стала твердою. У тій кімнаті, на вішаку, висіла сукня. Вечірня. Вишнева, важка. Блискітки. Туфлі. Все кричало про урочистість.
— Що це? — спитала я служницю, яка стояла біля вікна.
— Кажуть, буде подія. Але батько нічого не каже.
У коридорі я почула перешіптування. Та щойно з’явилась — усе стихло. Я йшла повз них, не знижуючи голови, але всередині мене скреблась підозра.
Уроків не було. Гувернантка не прийшла. Вітальня була дивно порожня. Я залишилась на самоті. І тоді в душі почало осідати дивне передчуття.
Коли обідньою порою до будинку під’їхала темна машина, я спостерігала з вікна другого поверху. З неї вийшов чоловік у темно-синьому костюмі. Руки — в рукавичках. Крок — надто впевнений. На лацкані — емблема. Вензель. Я не знала його значення, але воно вразило мене — як знак із сну.
Увесь день тягнувся мовчазним очікуванням. Я вийшла в сад. Повітря було липке. Дерева не ворушились. Все застигло.
Коли повернулась до своєї кімнати, я спробувала малювати. Але лінії ламались. Руки — в кайданках. Вікна — розбиті. Я малювала себе, але не могла себе впізнати.
До кімнати ввійшла Віра.
— Доброї ночі, сеньйорина. Я прийшла побажати вам сну.
— Ти ніколи не приходила так пізно… Щось не так?
Вона підійшла ближче. Взяла мої руки.

— Ти сильна, Габріелло. Я знала це з першої миті, коли тнбн побачила.
— Ти прощаєшся?
Її очі наповнились слізьми. Вона нахилилась, поцілувала мене в чоло.
— Спи, ластівко. І не бійся снів.
Коли вона пішла, в кімнаті залишився запах лаванди. І щось гірке. Прощання, яке не вимовили вголос.
Я довго сиділа в темряві. Торкнулась пальцями нового блокнота. Обкладинка — вишиті квіти. Подарунок від Ізабелли. Чомусь ця річ ранила мене більше, ніж будь-які слова. Вона була ніжна. Справжня. І дуже тиха.
Ніч обіймала будинок. Але я не спала. Вийшла в коридор. Темрява огортала, але з боку кабінету батька я почула голоси. Один. Потім другий. Занадто тихо, щоб зрозуміти, про що мова. Але досить голосно, щоб знати — це стосується мене.
Я завмерла. Все тіло витягнулося струною. Я знала: після сьогоднішнього дня все зміниться.
І я вже не зможу бути тією, ким була раніше.