Частина 2

За 3 дні до того
У маєтку Дельгада завжди панувала тиша, але не та, що втішає. Це була тиша, що давить, поглинає, примушує тебе забути власний голос. Вона стояла в стінах, просочувалась у шпалери, повзала по карнизах як отруйна лоза. Габріелла пам’ятала її змалку. Вона навчилася ходити по цій тиші, як по склу — обережно, щоб не розбити. Кожен звук — крок, кашель, шелест — тут звучав як злочин.
Маєток був розкішним, але мертвим. Зовні — шедевр архітектури: величні колони, ліпнина на стелях, паркет із рідкісного дерева, картини у важких золотих рамах. Але в повітрі висів присмак затхлості — не через старість, а через брак життя. Як ніби сам дім відмовлявся дихати.
Життя в будинку батька було схоже на фільм, що завжди показували на повторі. Кожен день — однаковий. Чітко розписаний. Без права на помилку або імпровізацію. Все було розкладено по годинах, як швейцарський годинник, яким так пишався Рафаель Дельгада. Ранок починався о шостій. Вмивання, вправи. Сніданок — о сьомій. Потім уроки з гувернанткою, мови, фортепіано, етикет. Кожна хвилина — під контролем.
Прокидалась вона на світанку. Навіть не від будильника — від внутрішнього неспокою. Її тіло запам'ятало розклад, як в'язень пам’ятає сторожеві кроки. Кімната — ідеальна. Постіль застелена, стіл — порожній. Жодного натяку на дитинство, на спонтанність. Тільки в шафі — приховане її маленьке бунтарство: блокнот із малюнками, схований за старим светром. У ньому були її сни, її таємниці, її голос.
— Сеньйорина Габріелла, ваша кава. — Голос Віри, єдиний лагідний звук у цих стінах. Вона входила щоранку з тацею в руках, злегка кульгаючи, але завжди з теплою усмішкою.
Віра була не просто покоївкою. Вона була ангелом-охоронцем. Зморщена, зі змученими руками, що пахли лавандовим милом. Саме вона навчила Габріеллу української. Потайки, між справами, шепотом. Їхня змова тривала роками — короткі фрази, загадки, пісні з дитинства. Віра говорила про Україну, як про чарівну країну за горами, де живуть справжні люди, а не тіні.
— Дякую, Віро. — Її голос тихий, але щирий. Єдиний раз, коли вона говорила, не думаючи, як звучить.
На сніданку — завжди одна й та ж сцена. Рафаель сидів на чолі столу. Суворий, мов камінь. На ньому завжди темний костюм, навіть удома. Його рухи точні, мов різьблені. І його очі — сталеві. Не батьківські. Вони не запитували «як справи», вони чекали звіту. Чи виконала вона усе, що він наказав?
— Ти надто багато мовчиш, Габріелло, — сказав він одного разу, не підводячи очей від газети. — Жінка має бути товариською. Посміхатись. Бути приємною. Пам’ятай це.
— Так, тату.
Він кивнув. Для нього це була похвала. Для неї — розчавлений день. Вона відчула, як у грудях щось знову в’яне. Не вмирала надія. Вмирала особистість.
Ізабелла сиділа трохи нижче — завжди стримана, без зайвих рухів. На вигляд — ідеальна господиня дому. Але тільки Габріелла знала, скільки сили коштує їй ця маска. Очі мачухи були дзеркалами, в яких відбивалась втома, біль і любов. Та, якої вона не могла висловити вголос. Іноді їхні погляди перетинались. У цьому погляді жила тиша підтримки. Вона ніколи не говорила, але мовчазно підтримувала кожен крок Габріелли до самостійності.
Після сніданку — уроки. Етикет. Як тримати ложку. Як посміхатись так, щоб не показати зуби. Як сидіти, щоб не було видно колін. Потім французька. Репетиції арій. Фортепіано. Малювати було заборонено. Рафаель вважав це дитячою забавкою. «Мистецтво — для порожнечі», казав він.
Але вечорами, коли будинок засинав, вона розгортає блокнот. Лінії, тіні, образи. Це була її молитва. Її втеча. Вона малювала все, що не могла сказати вголос. Вікна — як в’язниці. Дерева — як руки, що тягнуться до волі. І — очі. Багато очей. Пильні. Прискіпливі. Як очі батька.
Якось увечері, коли Габріелла сиділа на підлозі з олівцем у руках, до кімнати тихо постукали. Віра. В руках — таця з гарячим чаєм і печивом.
— Малюєш знову? — її голос був лагідний, як завжди.
— Лише трохи… щоб не зійти з розуму.
Віра сіла поруч.

— А пам’ятаєш, як твоя мама малювала? У неї був свій альбом. Я його зберігаю. — Вона обережно вийняла з кишені невеликий згорток. — Твоя мати мріяла, щоб ти навчалася мистецтву.
Габріелла розгорнула згорток. Старий, пожовклий папір. Малюнки — ніжні, живі. Квіти, обличчя, навіть карта України з підписом: "Дім."
— Чому вона поїхала з дому? — запитала Габріелла.
— Бо шукала свободи. Як і ти.
Вона мовчала. Це було боляче й відрадно водночас. Усередині щось ворухнулось. Немовби мати посміхнулася їй крізь час.
Три дні до дня народження. Три дні страху. Три ночі без сну. Вона ховала речі, запам’ятовувала маршрути. Готувала себе. Але ще не наважувалася. Ще не тепер. Та в її серці вже клекотіла буря. Щодень, щохвилини, вона все більше розуміла: життя, яке їй нав’язують, — не її.
І кожен раз, коли вона дивилася у вікно, спостерігаючи, як сонце хилиться за край саду, вона уявляла, що там — за горизонтом — є інше життя. Справжнє. Де вона може сміятися, малювати, ходити містом без охорони. Де вона — не обов’язок. Де вона — просто дівчина.
Свято ще попереду. Та Габріелла вже знала, що ця ніч буде вирішальною. Вона чекала не просто нагоди — вона чекала сили. І віри в себе. І перше її зерно вже проросло: вона більше не була дівчинкою. Вона ставала жінкою, яка шукає свій шлях. І в глибині душі вже знала — вона його знайде.