Частина 1

Габріелла 

Глухий гул коліс потяга лунав у вухах монотонно, ніби годинник, який поволі відміряє моє нове життя. Львів. Україна. Далеко від Турина, від мармурових колон маєтку Дельґада, від батька і його металевого погляду, що, здається, пробивав наскрізь.
Я сиділа біля вікна у другому купе з кінця, тримаючи в руках свою маленьку сумку. Вона була старенька, зношена, але це було єдине, що я змогла прихопити. І ще — блокнот. Той самий, подарований Ізабеллою. У ньому ховалися мої думки, мрії, ескізи, біль. А ще — єдине, що я мала від матері — фото, листи, її підпис.
Зараз я вже Елла Васильківська. Нове ім’я. Нова я. Хоча… хто я насправді?
Пам’ятаю той вечір — перед втечею. Свято, що мало бути святом, стало пасткою. Погляди гостей, блиск кришталю, важкі тости. Вони всі думали, що це просто святкування повноліття. Насправді — заручини. Мене продавали, ніби коштовність із фамільної колекції.
І все це — через імперію Дельґада. Території. Контракти. Я була лише ланкою в ланцюгу. Не людиною. Жінкою, якою можна було скористатися. Ні, навіть не жінкою — дівчиною.
Той магнат і його син... Мені й досі моторошно, коли згадую, як його липкі очі ковзали по мені. Так, наче він мене вже придбав і оцінював товар. Мов мовчазний аукціон завершився, і я стала трофеєм.
Ізабелла. Вона — єдина, хто розумів. Хто не тільки бачив моє серце, а й відчував. Вона сама була ув’язнена, але знаходила сили для мене. Її очі — темно-сірі втомлені, але добрі. Саме вона переконала батька, що я маю ходити з Вірою. А Віра… Віра навчила мене розуміти мову матері. Українську.
Я розгорнула блокнот. Короткі штрихи — портрет чоловіка з синіми очима. Уперше я намалювала його ще в Турині — не знаю чому. Очі прийшли вночі, у сні. Тепер вони повернулися на папір. Наче передчуття.
Пейзаж за вікном змінювався — поля, села, мости. Україна виглядала інакше, ніж я уявляла. Тиха. Жива. Трохи сумна, але справжня. Я вивчала кожну деталь, ніби запам’ятовувала не країну, а себе в ній.
Я намагаюся дихати повільно. Але повітря в купе сухе, застояне. Воно пахне залізом, картоном, чужими валізами. І — моїм страхом. Чи знайду я бабусю? Чи візьмуть мене до університету? Що, як Рафаель знайде мене?.. Я здригнулася від самої думки. Він не зупиниться.
Але я не та, що була в Турині. Я вже не Габріелла, що мовчки слухала вказівки і вдивлялася в пусті очі батька. Я не та, хто боялася показати свої малюнки. І точно не та, хто погодиться на шлюб із чоловіком удвічі старшим за неї.
Мені вісімнадцять. Так, я боюся. Але я — жива. Я маю шанс. І я ним скористаюсь.
У вагон зайшов провідник. Я швидко показала квиток, і він кивнув, кинувши короткий погляд на моє ім’я. Елла. Я ще звикну до цього імені. Васильківська… наче обіймає корінням.
На сидінні поруч — пакетик з пиріжками, який я купила в Києві. М’які, з шоколадом. Вони нагадують мені дитинство — мати пекла подібні у свята. Її руки пахли ваніллю й теплим молоком. Я майже не пам’ятаю її голосу, але пам’ятаю, як вона мене вкривала вночі. Лагідно. Дбайливо.
Той лист від неї… Я перечитувала його сотні разів. "Якщо коли-небудь відчуєш, що не можеш більше дихати там, де ти є, — приїдь до мами. Україна — твій дім."
Мені було п’ять, коли я бачила її востаннє. Вже тоді я відчувала холод Рафаеля. Він навіть на похороні не заплакав. Просто тримав мене за руку, щоб показати який він хороший батько. Якби ж то...
Я пригадала, як у ніч перед втечею запитала Ізабеллу: "Ти шкодуєш, що вийшла за нього?" Вона мовчала хвилину, потім відповіла: "Ні. Бо це дозволило мені зустріти тебе."
Перший раз я заплакала тоді відкрито, без сорому. Вона обійняла мене, і її руки були такими теплими, як мами.
Потяг різко загальмував — невелика станція. На пероні — літня жінка з торбами, хлопчик з собакою, двоє військових. Україна. Війна. Я не знаю, чому в душі забилося тривожніше. Може, тому, що навіть у безпеці ця країна не має повного спокою. Але водночас — вона сильна. Як мати. Як Ізабелла. Як Віра.

І, може, як я?
Я торкнулася кулона, що завжди був на шиї. Він був маминим. Срібний, тонкий, із гравіюванням — буква "Л". Лілія. Я — її відголос. Її насіння, що виросло крізь асфальт.
Ще кілька годин — і Львів. Що я зроблю першим? Знайду дім. А якщо його більше немає? Хтось інший живе там, де могла бути я. Де могли бути мої роки.
Може, я запізнилася? Може, надто довго чекала? А може, ще не пізно почати все знову.
Габріелло — ні, Елло — дихай.
Світ не закінчився. Він починається. За вікном — новий день. Світліший за попередній. І хоч потяг ще гуде, моє серце вже прокидається. Львів… Я їду до тебе.
Я ще не знаю, ким стану. Але я вже знаю, ким не хочу бути. Я не річ. Не об'єкт. І тим більше не чиясь власність.
Я — художниця, що малює себе заново. На чистому аркуші. В новій країні. В новому житті.