Текст

Переді мною височів молочного кольору палац — з гербом іменитої родини на фронтоні, трьома скульптурами античних богинь на даху та цегляною баштою, розташованою з тильної сторони будинку. Біля парадних дверей юрмилися дівчата десяти років у святкових сукнях та сандалях, з великими бантами та стрічками на головах. За їхніми спинами гомоніли жінки в ділових костюмах, веселі та заклопотані водночас, ніби поспішали швидше зайти всередину. Попереду всіх, на сходах із жовтого пісковика крутилася дівчинка в білій тюлевій сукні, з розпущеним довгим волоссям та обручем на маківці. Це була Маргарита, моя найкраща подруга, сестра по духу.

Я рушила до неї по звивистій гранітній доріжці повз духмяний трояндовий сад. З кожним кроком все більше помічала, як стукають підбори туфель, які вчора подарувала мені мама, як за спиною розвивається вʼязана блакитна кофтина, а на голові коливається високий хвіст. Саме таку зачіску я носила, саме такі кофту й туфлі вдягала, коли мала десять років.

Дивовижно, що ми знову були дітьми.

Доріжка вислизнула з-під високих кленів, що росли вздовж саду; від вогняного сонця запекло в очах. Фонтан, круглий, але невеликий, з бронзовим стовпом, на вершині якого трубила четвірка янголів, задзюрчав поруч. Я спробувала охопити поглядом усю зелень, соковиту та квітучу, вдихнути увесь аромат цього чудового дня — а тоді підвела очі на небо. Блакитне-блакитне, без жодної хмаринки чи іншого сліду, тепле й настільки бездоганне, що кожна клітина мого тіла, нажахана, заволала: скоро обстріл!

Швидким кроком я дійшла до Маргарити.

З усіх боків на мене посипались привітання. Лице Маргарити, тьмяне, зеленувате, раптом засяяло, блискучі губи відкрились — та її випередив інший голос, жіночий та холодний:

— Дякуємо, що приїхала, Агато.

На тонке плече Маргарити легла темна рука матері.

Я привіталась у відповідь, взяла під руку подругу та рушила до палацу. Нас супроводжував радісний гомін інших дівчат та жінок, десяток бадьорих кроків. І знову здавалося, ніби дорослі поспішають до дверей. Можливо, вони відчували те ж, що і я?

— Маргарито, скоро обстріл, нам потрібно в укриття, — прошепотіла їй на вухо.

Маргарита розсіяно посміхнулась та пошукала очима мати. Жінка йшла попереду: невисока коренаста постать у чорному ліоцелловому костюмі поруч з такою ж постаттю, тільки худорлявою. Була достатньо близько до доньки — і все ж таки недостатньо, щоб розібрати наш шепіт.

Рука подруги вислизнула з моєї руки. Маргарита мигтіла перед очима, ніби рахувала дівчаток, щоб нікого не загубити. Та чим більше вона кружляла, тим гучніше говорила жестами: «Дивись, яка гарна в мене сукня! Який незвичний у мене день народження!»

Я придивилась до вбрання: мереживо з квітів від шиї до пояса, на поясі — бант, і зрозуміла, що це була недешева сукня. Кожен бурхливий крок, кожна таємна посмішка показували, як сильно її хотіла Маргарита, як щиро їй раділа, тим часом у мені зароджувався подив: ця сукня була не на часі. Божевільно, божевільно витрачати на неї гроші, ще й задля дня народження!

Ми увійшли до палацу, в прохолодний, залитий світлом хол, де я побачила ще більше жінок у ділових костюмах. Разом із тими, хто зустрічав мене на вулиці, вони заходили в численні арки, сідали за дешеві столи зі старими компʼютерами, про щось неуважно говорили. Тоді я зрозуміла, що то були не матері інших дівчат та не родички, а колеги матері Маргарити, а сам палац був не чимось іншим, а старим музеєм. Ось чому подруга пишалась, що святкує день народження тут!

Тепер дорослі рухались повільніше, без інтересу, а коли спілкувались між собою, то замість того, щоб слухати одна одну, перепитували одне й те саме. У сонному темпі ми з трьома жінками перетнули хол та дісталися двох мармурових янголів із підсвічниками, за якими починались сходи в підвал.

Дитячі ноги, короткі та слабкі, раптом обігнали дорослі, і я спускалась першою. Сходи виявилися вузькими та високими, кінця їм не було видно, та ноги несли мене впевнено, без жодної затримки. Позаду сірими тінями залишились Маргарита та її коренаста мати, дві жінки з музею та купа говірких дівчаток. Ще трішки — і буду в безпеці.

Я влетіла в просторий коридор та стрибнула через широку арку в іншому його кінці.

На мить денне світло засліпило мене — а тоді зʼявився фонтан з янголами, високі клени обабіч доріжки, трояндовий сад, що ярів серед зелені. У густих кронах дерев свистіли пташки, над квітками пурхали метелики; бджола, заклопотана, пролетіла над головою. Неймовірно, але я знову опинилась біля палацу, а за спиною витягнулась триповерхова башта з аркою замість дверей.

Що ж то були за сходи такі?

Із арки не поспішаючи вийшли кілька постатей, біла тюлева сукня метушилась довкола них. Я схопила Маргариту за руку.

— Ти куди нас привела? Скоро обстріл, нам потрібно у сховище!

Маргарита крадькома подивилась на мати, після чого голос подруги, завжди рівний та спокійний, став схожим на скавучання скривдженої собаки:

— Але тут нема сховища!

Я не встигла отямитись, як рука подруги знову зникла з моєї долоні, та біла тюлева сукня прилипла до дорослих. У цю ж мить нас розділила група балакучих дівчаток: вони розгублено дивились то на Маргариту, то на мене, невпевнено посміхались нам обом. Іменинниця вчепилась матері в бік та не звертала на нас уваги.

Чи можна було заговорити в присутності цієї жінки? Я перехопила хитрий вогник в її круглих очах — і відразу якась сила, невидима та груба, взяла мене за горло. Ні, неможливо, дорослі не розуміли наших проблем, натомість охоче додавали нових. Але ж мовчання могло коштувати життя, тож я подумала ще раз і ще, а тоді наважилась сказати вголос те, що вкрадливо повторювала подрузі.

Та Маргарита вже стояла одна: її мати підписувала папери, які принесли високі постаті в бордовому. Мені вистачило часу наблизитись до подруги і знову прошепотіти так, щоб ніхто не почув: «Шукаємо укриття в підвалі». Через хвилину я була серед дівчаток, оточена їхніми жартами та сміхом, наївними розмовами про сукні, а моя подруга возʼєдналась з матір’ю. Мовчазні, вони першими рушили до палацу.