Глава 8. Погрози і попередження

Глава 8. Погрози і попередження

Зранку на обході Марту оглянув інший лікар – жінка передпенсійного віку, із зачесаним високо білим волоссям й густо нафарбованими віями. Оглядала пацієнтку вона доволі недбало, з деякою зверхністю, ніби робила послугу, майже нічого не казала і не пояснювала.

– Зараз робимо гастроскопію, беремо аналізи на хелікобактер і продовжуємо поточне лікування. Потім відкорегуємо схему. 

Марта ніяково сховалася під ковдру після того, як холодні сухі руки пощупали її живіт.

– Це обов’язково?

– Що?

– Гастроскопія…

– Шановна, – лікарка віддала папку з історією хвороби медсестрі, що крутилася поруч, і сховала руки в кишені, – з таким підходом до власного здоров’я ви тут затримаєтеся надовго. А ми мусимо зробити все, щоб ви якнайшвидше одужали. Ваш чоловік дуже наполягав, от просто дуже.

Марті не сподобався її тон, а особливо слова про чоловіка. Невже Володимиру вистачило дурості, щоб записати її під своїм прізвищем?

– Я не можу заставити вас лікуватися проти волі, але якщо ви не виконаєте всі необхідні процедури, ваша новорічна подорож буде під загрозою. Добре подумайте, за півгодини за вами прийдуть.

І вона вийшла з палати.

– Новорічна подорож? – тупо перепитала Марта в зачинені двері. Що ще задумав її колишній?

Втім, післязавтра Новий рік, і її тільки тому не відпускають, що за лікування певно заплачено немалі гроші. Ох вже ці кляті гроші! Якби не її безумна гонитва за ними свого часу, вона б тут не лежала, а…

– Медсестра! – покликала Марта.

Озирнулася, знайшла кнопку виклику біля ліжка і натисла.

Дівчина з’явилася за хвилину.

– Щось сталося?

– У вас є зарядний пристрій?

– Так, хвилинку.

– Дякую.

Марта підвелася, обережно, щомиті боячись повернення спазмів. Але відчуття в животі радували відсутністю. Прошкандибала до шафки у кутку і з полегшенням впевнилася, що її вбрання на місці (тут за відсутності власного одягу видали лікарняний). Чорний костюм і фланелева сорочка висіли на плічках. Дивне поєднання, наче зійшлися в одній точці два паралельні прошарки суспільства й утворили немислимий мікс. 

Марта гірко всміхнулася сама собі й подумала, що вкотре отримала жирнючого ляпаса від життя за свою непомірну жадібність і амбітність.

З кишені на блискавці вона дістала складений телефон, зовні схожий на пудреницю люкс-класу. Медсестра принесла зарядний пристрій, який, на щастя, підійшов, і попередила, що за кілька хвилин Марту відведуть на дослідження. Тож вона швиденько підключила ґаджет, який розрядився ще на поминках, сховала його під подушку і приготувалася до неминучого ковтання трубки.

Тим часом Володимир продовжував вдавати, що в його житті нічого не змінилося. Зранку прийшов на роботу, перевірив стан справ, зустрівся з двома вбитими горем клієнтами, третього переадресував до заступника, а потім поїхав до одного знайомого. Павло Христюк працював начальником відділу міграційної служби і минулого місяця поховав тещу, що померла від коронавірусу. Дружина його не змогла змиритися з тим, що їй не дали нормально попрощатися з матір’ю, та завдяки Володимиру деякі заборони було обійдено. За те Павло Христюк був дуже вдячний і зараз Волошин збирався отримати подячний борг.

Начальник швидко випроводив присутніх з кабінету, куди Володимир зайшов без стуку.

– Володю! Радий бачити. – Вони потисли руки. – Як справи?

– Потихеньку. Не маю часу на теревені, вибачай вже, мені потрібна послуга.

– Слухаю.

Широке лице Христюка стало серйозним і зосередженим.

Володимир не був упевнений, що варто залучати офіційну особу, та особливого вибору не мав. З усіх його численних знайомих тільки Павло був одночасно достатньо чесний у відносинах з приятелями і підлий в усьому іншому, для того щоб скористатися службовим становищем. 

– Закордонний паспорт. І бажано сьогодні.

Христюк усміхнувся:

– Не думав, що ти досі без паспорта. Хочеш чкурнути кудись на Новий рік?

Володимир у відповідь міцніше стиснув губи. Певне напруження не відпускало його ні на хвилину, від цього свербіли кінчики пальців. Такий стан часто супроводжував його на початку “кар’єри”, коли він лише вчився витримці і незворушності, опановував дихання і приборкував нервування, позираючи крізь оптичний приціл. Він знав, чому таке самопочуття накрило його саме зараз – через незавершену справу, яка оговтувалася у приватній лікарні.

– Не мені. – Він поклав на стіл фотографію із соцмереж, роздруковану нашвидкуруч на принтері. – Якщо треба, є в електронному вигляді.

– Хм… – Павло почухав м’ясисте підборіддя. – Відбитки? Підпис? Інша інформація?

– Це вже твоє діло.

Володимир вловив зміну емоцій у співрозмовника, й не на краще. Той вагався.

– Гм… Тут таке діло… У нас зараз база зависла. Все стоїть. Я б з радістю, але техніка… Сам розумієш, підводить у найбільш непідходящий момент.

– Справді, – простягнув Володимир, – як невчасно. – Потім нахилився, поклав лікті на стіл і на пів тону нижче сказав: – Чув? Днями загинув депутат один місцевий… Як же ж там його звали? Прізвище, як у письменника…

Христюк ковтнув.

– Шевченко?

– О, так! – пожвавився Володимир. – Така відома особа, шкода-шкода, ще молодий був, от трохи молодший за тебе. Й пожити до пуття не встиг.

Начальник насупився:

– Це що, погроза?

– Боже збав, Пашо! Яка погроза? Як тобі таке в голову могло прийти? Просто дружнє попередження. Ходили чутки, що він був пов’язаний з якоюсь корупційною схемою. Мені ж звідки знати? Але тобі боятися нічого, правда ж? Нікому й на думку не спаде, що коли зависає база, то втрачаються дані, пропадає інформація і людина просто зникає… – Володимир зробив багатозначну паузу і зовсім легко, одним кутом рота, посміхнувся. – Із системи, звісно. Зникає з системи. Техніка… Вона така – підводить часом.