Глава 7. “Що з тобою?”

Глава 7. “Що з тобою?”

– Що з тобою? Марто! 

Володимир кинувся до неї, перевертаючи до себе. Поруч помітив рештки гамбургера зі шлунка, вкриті червоними плямами. Смерділо, та відрази не відчув, і не таке бачив і нюхав. Більше тривожив стан Марти, яка тряслася і хапалася за живіт, а ще спльовувала і відкашлювалася.

– Гей, вставай.

Підхопив її під пахви, спер на тумбу, тоді розвернув і нахилив над раковиною, увімкнув воду і змусив прополоскати рота. Всі рухи були автоматичними, наче він щодня промивав чиєсь блювотиння. Обличчям Марти текли сльози, живіт скручувало спазмами і болем. Вона покірно прийняла допомогу, не маючи сил опиратися. На мить уявила, який вигляд має збоку, і зайшлася в істериці. Жоден чоловік не захоче бути поруч після такого видовища.

На щастя Марти, Володимир не був будь-яким чоловіком. Якби вона дізналася, через що він колись пройшов і які картини поставали перед його очима, припинила б перейматися такою дурньою.

Притримуючи, Володимир допоміг дістатися дивана, посадовив і почав трогати лоба, перевіряти пульс.

– Що ти робиш? – мляво відмахнулася Марта. – Дай якесь знеболювальне і облиш мене.

– Ага, зараз. Що з тобою? Як часто таке відбувається?

– Нічого, все мине. У моїй сумочці були таблетки… – Марта затнулася, згадавши, що її таблетки там, де й її життя – на згарищі. – Чорт!

– Які таблетки?

– Спазмолітики.

– Від чого?

– Боже мій, що за допит? Про всяк випадок, ношу… носила із собою.

Володимир стурбовано вдивлявся в її біле обличчя. Все б нічого, хай би і далі брехала собі, але кров… Це був надто тривожний симптом.

– Так, одягайся. Зможеш сама?

Вона відкинула його руки, які вже було потягнулися, щоб знову підтримати.

– Я не каліка, сама впораюся. Куди ти зібрався? Ще ніч.

– Оскільки я не хочу зранку закопувати твій свіжий труп, поїдемо в лікарню.

– Хіба це не небезпечно? – уїдливо поцікавилася Марта, шкандибаючи у напівзігнутому стані до спальні, де залишився її одяг.

Володимир не відповів. Небезпека вже була в самому його перебуванні тут. Але якщо він вже звалив на себе цей тягар, то має нести його до кінця.

– Збирайся швидше, – тільки й сказав. 

Поки Марта намагалася натягнути одяг, повсякчас складаючись навпіл, Володимир раптово зупинився посеред кімнати, переживаючи черговий напад спогаду з їхнього спільного минулого. Їм тоді було, здається, по дванадцять, у Марти якраз почався перехідний вік, шкіра вкрилася прищами і через це заздрісниці кепкували з неї. Володимир тоді потайки пробрався до її кімнати, спільної ще з шістьма дівчатами, щоб влаштувати чергову вилазку на дах, і вчасно. Марта стояла напроти вікна і в його відображенні безтямно дряпала свої прищі. Під нігтями утворилися півмісяці крові зі шкірою. Тоді Володимир мусив терміново вести її до медсестри і обробити рани, щоб не занесла інфекції, бо з чистотою в інтернаті не все було так райдужно.

Чоловік крутонув головою, відганяючи спомин. Якби ж то й зараз все обмежилося прищами. Без варіантів. Ситуація була серйозна і вимагала негайного медичного втручання.

Біля під’їзду стояв старий “Опель”, до якого у передсвітанкових сутінках сіли двоє. Марта тряслася від болю і холоду, а Володимир ледь стримувався, щоб не вкрити її відбірними матами. До того ж, ще був гнів на себе. Замість того, щоб грати якусь кралю на шовкових простирадлах, він мав везти до лікарні проблемну колишню. Та, зціпивши зуби, мужньо трималася, хоча й стогнала час від часу.

Доїхали, на щастя, швидко, хоча якби це було вдень, дорога б зайняла годину через затори. 

Вибратися самостійно з машини Марта вже не могла. Володимир підхопив її на руки і поніс у приймальний покій. 

– Це що? – Блідіша за смерть Марта розліпила повіки, коли світло неонової вивіски вдарило по очах. – Приватна клініка?

– А ти хотіла у державну? Зарано ти зібралася на той світ.

Чергова медсестра одразу вибігла на дзвінок, оцінила важкість хворої і покликала лікаря. Разом з лікарем приїхала каталка. Марту переклали на неї і повезли кудись довгим коридором. Володимир ледь не кинувся навздогін, та його зупинили. Він дивився на мішки під очима лікаря, бо це все, що було видно за маскою, і намагався зосередитися, щоб відповісти на поставлені питання. Але ж багато сказати він не міг – нічого не знав, трясця!

– Заспокойтеся, будь ласка, – медсестра лагідно, наскільки виходило о пів на шосту ранку, звернулася до чоловіка і запросила в інший кабінет. – Її зараз оглянуть, нададуть необхідну допомогу, а ви поки що заповнюйте форму.

Володимир підкорився і сів за стіл напроти дівчини, спеціально навченої ввічливо поводитися у будь-якій ситуації. Цікаво, як давно вона закінчила медичний? Хоча ні, не цікаво, бо знайшлося важливіше питання – що писати у документах?

Дівчина увімкнула комп’ютер і приготувалася вводити інформацію.

По хвилині роздумів Володимир вирішив, що у приватній клініці він може назватися хоч дідьком лисим, перевірити це все одно ніхто не зможе. Тут добре зберігали конфіденційність.

– Ви були у нас раніше? – спитала дівчина, перериваючи політ його фантазії на однісінький спогад дев’ятирічної давнини. Тоді його, побитого, майже непритомного і практично мертвого, притягли сюди для отримання екстреної допомоги. На розпухле і вкрите кров’ю вухо прошепотіли, що якщо видряпається з лап смерті – житиме новою людиною. Він вижив, але не впевнений, що досі радів цьому факту.

– Ні, – чітко заявив і вписав чуже прізвище. 

– Чудово. – Володимир здогадався, що під маскою вона завчено посміхнулася. – Насамперед я повинна проінформувати вас про вартість послуг.

– Не проблема. Яке значення мають гроші, коли на кону здоров’я? – Він нахилився настільки близько, наскільки дозволяв стіл, і стишено, наче відкриваючи страшну тайну, додав: – Я вмію бути вдячним.

Коли з формальностями було покінчено, Володимир пересів на диванчик у передпокої і втупився у стрілки настінного годинника. Вони рухалися зі швидкістю смертельно хворого равлика, що вперто повзе мармуровим надгробком догори, але повсякчас сповзає назад.