Глава 6. Ніч

Глава 6. Ніч

Обійшовши квартиру, Марта штовхнула вхідні двері, які виявилися незачиненими. З під'їзду потягнуло холодом, та жінку це не зупинило. Вона задерла голову – люк на дах зяяв вузьким отвором, наче запрошував. Щільніше загорнувшись у Володимирове пальто, яке вона накинула поверх двох фланелевих сорочок, Марта полізла нагору. Інтуїція не підвела – темна постать чоловіка виділялася на тлі чорнильно-синього неба, яким бігли рідкі хмари, пророкуючи вже вночі або зранку сніг.

Володимир не обернувся. Він, як месник з популярних фільмів, дивився в ніч на місто, слухаючи стривожені звуки. 

– Повернися назад у квартиру, ти застудишся, – сказав він, роблячи крок від Марти, ближче до краю даху.

Черговий прояв турботи, якої, якщо добре поміркувати, й годі було чекати від нього, радше роздратував Марту. Її взагалі дратувала поведінка колишнього, більше через те, що вона не могла розгадати його мотивів, а ще тому, що не заслуговувала на допомогу. Звісно, вона не зізналася б у цьому. Однак мусила розтопити цю брилу напроти, принаймні спробувати.

– Пам’ятаєш, як ми тікали від виховательки, тієї товстої, Вікторії Марківни, забиралися на дах, туди, де вона не могла нас дістати? Сиділи там годинами, дивлячись на місто під ногами, і мріяли, що колись воно все належатиме нам. – Її голос з мрійливими нотками змушував видобувати, наче корисні копалини, з глибин пам’яті захоронені спогади.

– Ні, не пам’ятаю, – відрізав чоловік. Він кинув на неї побіжний погляд і скривився. – Не намагайся мене розчулити. Скажу тобі вперше і востаннє: ніяких “нас” не існує. Затямила? Ні зараз, ні тоді.

– Тоді я взагалі нічого не розумію! Ти погодився мені допомогти, плекаючи таку ненависть. Чому? Сподіваєшся, що я знаю щось важливе і цінне? Навіть якби так і було, а це не так, запевняю, тобі навіщо? Ти досяг певного рівня, як я подивлюся, маєш становище у суспільстві, повагу, гідне життя…

З кожним словом вона наближалася до нього, від емоцій почала жестикулювати.

Склавши руки на грудях, Володимир розмірковував, який з її кроків змусить її замовкнути. Один… два… три… Хрясь!

– Життя – це болото. І якщо поруч не буде руки, за яку можна вхопитися, воно затягне тебе по самі вінця, – спокійно сказав і присів над Мартою.

Та пристойно гепнулася, підсковзнувшись на підборах і снігу. Обличчя перекосило від болю, але не видала й звуку.

– Чорт! – Зронила голову на білий покрив і нарешті застогнала.

– Якого дідька ти полізла на шпильках на дах? – Володимир легко підняв її, обтрусив і на мить притиснув до себе. Так вийшло. Не спеціально, інстинктивним жестом притягнув, наче далася взнаки м’язова пам’ять. Таке струнке тендітне тіло, що майже потонуло у його пальті, широкому і холодному для жінки. Вона лише здавалася сміливою, відчайдушною і хороброю до дурості, адже він знав її слабкості, знав ту справжню Марту, маленьку дівчинку, яку колись знайшов у сльозах під сходами. Вона забилася в куток і плакала, вся брудна і вкрита насмішками, які сипалися на її голову повсякчас. Йому теж діставалося, але він був хлопцем і міг постояти за себе і тоді ж вирішив, що і її навчить. Удвох вони давали відсіч, а наодинці одне з одним ставали просто хлопцем і дівчиною, між якими поволі зародилося дещо більше, ніж просто кохання…

Володимир відсахнувся, знову струшуючи з її спини сніг, якого там вже не було.

– Тобі не треба нічого розуміти. Це угода. Коли я отримаю те, що хочу, ти будеш вільна йти на всі чотири сторони.

Марта, попри явну відчуженість, не збиралася так легко його відпускати. Вона вчепилася в його рятівну руку, наче кліщами.

– Хіба ти мене так погано знаєш? Я прийшла до тебе не просто так. А ти, як би не відпирався, ніколи не став би так напружуватися через жінку, до якої тобі байдуже.

– Навіть якби ти  була останньою жінкою на землі, мені начхати.

Він розімкнув її пальці, скинув руку і пішов.

“Ні. Так не може бути. Не може!” – думала Марта, шкандибаючи слідом. Він досі не одружений, отже, не знайшов ту, яку захотів би зробити супутницею свого життя. І це автоматично дає Марті шанси. Одначе вона постійно забувала, що у спогадах її жив не цей Володимир, а той, ласкавий хлопчина, любов якого вона розчавила без докорів сумління. І про цього, жорстокого і далекого, як ніколи, вона не знала анічогісінько.

Ставлячи ногу на перекладину залізних сходів, Марта не усвідомлювала, що сама себе загнала у пастку – її почуття до Володимира раптово відновилися в ній і вимагали відгуку. Через те вона так казилася за його байдужість. Не вірила, що нічого не залишилося, бо ж її сердечна прихильність нікуди не зникла, чекала свого часу.

– Ай! – скрикнула, не встигаючи схопитися хоч за щось, і втратила рівновагу.

– В яких хмарах ти літаєш? – сердито спитав Володимир, крякнувши від натуги, коли Марта впала в його обійми. – Тобі терміново треба нормальне взуття.

– А ніхто і не примушував тебе мене ловити, – випалила жінка, зістрибуючи, хоча більше за все на світі хотілося залишитися у цих неочікувано сильних руках.

– Більше не буду.

Володимир зник у квартирі, а Марта притяла собі язика. З такими темпами вона нескоро доб’ється його прихильності. Було б добре, якби ще вона сама усвідомила, для чого воно їй треба.

– Лягай спати, – наказав чоловік, замикаючи двері. – Сьогодні був довгий день.

Він поклав на єдине ліжко у спальні комплект постільної білизни, а сам розлігся на дивані у вітальні.

Марта сперлася на одвірок і спостерігала за ним.

– А що буде завтра? – спитала. Невідомість не припиняла її мучити.

– Новий день, – відповів і заплющив очі.

– Я маю на увазі, що ми завтра робитимемо? Куди підемо?

– Я піду на роботу, а ти будеш сидіти тут.

– Ще чого! – хмикнула Марта. – У мене запланована зустріч з подругами. Крім того, я маю розібратися зі спадком, бо досі не знаю, чи залишив мені щось чоловік. Свекруха з усіма манатками зжере, якщо я не прийду на оголошення заповіту… Хоча… Навпаки – зрадіє.