Глава 4. Дихати вільно

Глава 4. Дихати вільно

За мить Володимир повернувся, ніби щось забув.

– Ти сядеш у свою червону машину, поїдеш на лівий берег, за межі міста, звернеш з траси і чекатимеш мене. Зрозуміла?

Марта кивнула, не впевнена, що вловила хід його думок. Але ж вона обіцяла виконувати все, що накаже, а ця вказівка ніби не містила нічого загрозливого.

У поминальному залі точилися розмови, люди розбрелися по групках, частина сиділа за столом. Марта не дуже добре уявляла, що має зараз робити, бо боролася з непереборним бажанням втекти звідси, й через те щоп’ять хвилин дивилася на свій смарт-годинник. На автоматі кивала, коли до неї підходили і щось питали. Свекор, підхопивши дружину під пахву, подався додому, депутати один по одному теж збиралися уходити – їхній час був дорогий. 

Несвідомо Марта пошукала поглядом Володимира. Він стояв напроти портрета небіжчика, а біля нього терлася одна з подружок Марти, Ольга. Чоловік останньої, дрібний бізнесмен, що займався виробництвом металопластикових вікон, примудрився наклюкатися тією чисто символічною кількістю спиртного, шо було на столі. Скориставшись моментом, Ольга охмуряла Володимира.

Марта аж зубами заскрипіла. Що ця тупоголова собі дозволяє? От ніколи вона їй не подобалася, доводилося спілкуватися, бо чоловіки їхні товаришували. Невже має інтрижку з Володимиром?

Неочікуваний напад ревнощів вибив Марту з колії. Вона дивилася, як долоня Ольги ніби ненароком приклалася до чоловічого плеча, спустилася донизу і на кілька секунд застигла на оголеній шкірі кисті. На ці кілька секунд Марті захотілося вчепитися у фарбоване волосся “подружки” і повидирати його з корінням.

– Ви знайомі? – ігноруючи голос розуму, спитала Марта, наблизившись до дратуючої парочки.

Володимир здивовано скинув одну брову, а Ольга часто закліпала віями, миттю забравши руку.

– Перепрошую?.. Гм… Марто, дорогенька, як ти? Ох, не знаю, де знайти слова, які б тебе втішили у такому горі.

– Може, у словнику?

Ольга надулася.

– Розумію. Ти засмучена. Побачимося.

– Так.

Ольга пішла торсати чоловіка і в останній момент встигла підхопити його голову, що майже була в тарілці.

– Ти поводишся нерозсудливо, – тихо зауважив Володимир, не повертаючись в бік Марти. Він так і дивився на портрет, склавши руки за спиною. Гадав, що такого, крім грошей, могло привабити Марту в такому відверто нікчемному чолов’язі? Втім, і однієї умови виявилося цілком достатньо. – Тужиш за ним?

– Я не хочу про це говорити.

– Авжеж. Про мертвих або добре, або нічого.

Ноги Марти не слухалися, не хотіли стояти на місці і рвалися до виходу. Атмосфера душила. Вдавати скорботу чим далі, тим було важче.

– Десять хвилин, – одними губами сказав Володимир і приєднався до іншої групки людей.

Щось його непокоїло, але що саме, напевно зрозуміти не міг. Забагато виявилось тих, хто гіпотетично міг мати вигоду зі смерті Марти також. А ще його дратувала власна зацікавленість цією справою. Погодившись допомогти Марті, він поставив під загрозу своє налагоджене існування. І якщо той, хто її замовив, про це дізнається, шансів у них обох не буде.

Коли формальності було дотримано, Волошин покинув поминки. Його команда впоралася добре, він був задоволений.

Швидкі сутінки давно впали на притрушену снігом землю. Особистий транспорт біля ресторану давно роз’їхався. Хтось намагався зупинити Марту, та вона нікого не чула. Не бачила косих поглядів. Швидше, геть звідси, струсити з себе вдаване горе, скинути тягар і нарешті дихати вільно. Боже, як довго вона цього чекала! Ридала в подушку і мріяла про звільнення із золотої клітки. І ось тепер, коли шлях був вільний, їй грубо нагадали, що з цих висот, до яких вона нахабно колись вдерлася, так просто не втекти. Але ж якби їй дали можливість поговорити, виправдатися, байдуже, що вона не в курсі. Вона б змогла щось придумати. Так ні! Одразу погрожувати смертю. Це нагадало головне правило виживання в інтернаті – атакуй першим або помри.

Біле світло фар, що мчалося попереду проспектом серед безлічі таких самих променів, на жаль, не могло вказати шлях, який ховався у темряві страху і невідомості.

Межі міста раптово залишилися позаду. Проїхавши ще кілька кілометрів, машина звернула з траси в умовному місці. Марта зупинилася, вимкнула двигун. Навколо одразу стало темно, лише крізь віття кущів і стовбури дерев, голих і притрушених снігом, час від часу миготіли вогні машин, що проносилися повз. Далеко від'їжджати від траси Марта не наважилася. А якщо Володимир не знайде її?

Хвилини спливали, в автівці ставало холодно. Марта щільніше загорнулася в шубу. На неї раптом напав такий страх, якого вона не відчувала ніколи в житті. Щось гидке й моторошне просочувалося всередину разом з холодом грудневої ночі.

Коли, здавалося, минуло пів ночі, вогні з дороги блимнули прямо на червоне авто. 

Старий “Опель” зупинився у кількох метрах. Марта застигла, боячись поворухнутися. Звідти вийшла людина і вирушила в її бік. Все, настав її кінець, вирішила жінка й приготувалася боротися до останнього. У скло постукали, і з того боку з’явилися знайомі обриси. Від полегшення у Марти аж м’язи зм’якли. Жестами Володимир показав слідувати за ним, повернувся в машину і поїхав далі у хащі.

Марта навіть не намагалася зрозуміти, куди вони їдуть, орієнтувалася тільки на фари від автівки попереду. Коли зупинилися, вона вже кипіла від нетерплячки і питань, що свербіли на язиці. А ще пережитий жах вимагав виходу назовні.

Володимир відчинив дверцята.

– Виходь. Роздягайся.

– Що?! – Вона не повірила вухам.

Він відкрив багажник “Опеля” і витягнув якийсь мішок. Був він завеликий і видовжений і контурами у темряві нагадував...

– Що це? Т-т-тіло?!

– Знову дурні питання. Знімай шубу і прикраси. Давай, швидше! Я не збираюся задубнути тут через тебе.