Глава 3. А в ресторані...

Глава 3. А в ресторані...

– Ходімо.

Володимир підвівся, взяв пальто.

– Куди?

– На поминки, куди ж іще?

– Ні! Я не можу туди піти! А раптом…

– Якщо ти не підеш, це викличе ще більше підозр. Іди і поводься ніби нічого не відбувається. Я буду супроводжувати тебе з відстані.

– І як я поясню твою присутність?

– Прояв вдячності. У цих колах це звичне явище.

– Так. У наших колах.

Він помітив акцент на слові “наших”. Значить, вона автоматично причислила його до собі подібних. Оце вже ні. Він ніколи не був і не став одним з них, і не стане. А якщо вона думає, що вона стала, отримавши статки, то помиляється.

– Поїдемо окремо. 

– Як це? – Марта ледь не перечепилася об поріг кабінета. 

Секретарка злякано зиркнула в їхній бік, але нічого не сказала.

– На сьогодні все, – попередив Володимир помічницю.

– Але у вас нарада о четвертій.

– Перенеси на наступний тиждень.

– Так, Володимире.

У Марті заворушилася легка зацікавленість, крім того, повз її уваги не пройшло звертання підлеглої до керівника. Або у них близькі стосунки, або чоловік досі не позбувся минулого – народився і продовжував жити без імені по батькові. Марта глитнула, мимоволі повертаючись у давно забуте минуле – дитинство у дитячому будинку-інтернаті, коли ти сам на сам проти цілого світу і жодній людині ніколи не скажеш “мама” чи “тато”. Лише Володимир не дав їй тоді збожеволіти від усвідомлення власної нікчемності і непотрібності, щодня рятував душу і наповнював силою, вірою в себе. Вона не зламалася тільки завдяки йому, а чим згодом відплатила…

– Марта?

– А? – опам’яталася.

Чоловік примружено дивився на неї.

– Поїдеш попереду. Я за тобою. 

– Добре.

Вже біля своєї зухвалої автівки вона зупинилася.

– Чому ти погодився допомогти мені?

– Сідай. – Він махнув рукою, відверто ігноруючи питання.

Пальці її невільно стислися в кулаки. Вона не звикла до такого зневажливого ставлення від чоловіків. Принаймні останні роки.

Склавши руки на грудях, Марта стала перед ним, змушуючи дивитися на себе.

– Я хочу знати.

Володимир нарешті підняв очі. Порожні, наче Мертве море.

– Повторюю востаннє: не ставити зайвих питань. 

Марті на мить стало лячно – хто цей чоловік? Хіба людина може так кардинально змінитися, щоб взагалі перестати бути собою? Про те, що саме вона стала першопричиною цих змін, Марті навіть на думку не спало.

Круто розвернувшись, вона сіла в машину. Хоче, щоб було по його? Нехай. Рано чи пізно вона розтопить цей айсберг і дізнається про все.

Володимир їхав слідом, дивуючись і сердячись на себе. Навряд чи відголоски колишніх почуттів могли змусити його прийняти таке ідіотське рішення щодо Марти. Він давно викреслив її зі свого життя і не відчував нічого. Та, побачивши сьогодні, отетерів. Не зміг просто так відпустити. До того ж, він мусив вияснити, яким чином вона пов’язана зі смертю свого чоловіка. Те, що її цілеспрямовано лякають, його не здивувало. Це звичайна тактика. Але чому? Що такого могла вона знати, щоб наразити себе на таку небезпеку? Це однозначно мала бути достатньо цінна інформація. А для нього – особливо. Не скористатися таким шансом він не міг.

Ресторан для поминок обрали найкращий з доступних на той момент. Перед новорічними святами, незважаючи на безкінечний обридлий карантин, всі пристойні заклади були заброньовані. Але спеціалісти ритуальної служби Волошина знали свою справу на відмінно. Тож і зал для поминального обіду був на найвищому рівні, і меню, і навіть реквієм-квартет, що на невеликій сцені тихо грав тужливу мелодію. Однак смертю тут взагалі не пахло. Пахло воском, лимонним ароматизатором і їжею. Про мету зібрання нагадував портрет у чорній рамці. 

Коли Марта увійшла всередину, запрошені починали сідати за шикарний стіл з безліччю наїдок, наче не поховання щойно відбулося, а на весілля зібралися. Вона скинула шубу на руки офіціанту, покрокувала до вільного місця, безперервно кидаючи погляди на двері. Дорогою її зупинили кілька гостей, висловлюючи співчуття, й так само кілька подружок зі світського товариства, з якими вона вряди-годи водилася від нудьги.

Люди стримано кивали, обговорюючи подію, Марта намагалася не вслуховуватися в розмови, що нічого, крім головного болю, у неї не викликали. Виявила, що її місце за столом, позначене карткою, біля місця свекра й розізлилася. Якого біса її посадовили біля цього старого козла? Вона обвела поглядом залу, шукаючи, на кому б зігнати злість. Цієї миті Володимир з’явився у дверях. О, чудово! Це ж його контора відповідальна за організацію, от зараз й отримає від невдоволеного клієнта.

Вона вже вирушила, щоб поскаржитися, як під руку хтось ухопив і підвів до портрета. Супроводом виявився чоловік поважного віку, у формі з погонами і безмежною кількістю срібних зірок, як здалося Марті через раптове запаморочення і подвоєння в очах, коли вона його впізнала. 

Полковник поліції, спрямувавши увагу на портрет небіжчика, сумно зітхнув і поплескав жінку по руці. 

– Яка людина була. Людина з великої літери. Страшний і прикрий випадок. Марто, як ви тримаєтеся?

Та скляними очима втупилася у зображення: кругле лице, рідке світле волосся, добродушний вираз, білий комірець під темно-синім піджаком. Таким її чоловік запам’ятається знайомим і не дуже, хто вважав своїм обов’язком прийти і провести в останню путь покійного. Як цей полковник поліції, якого Марта бачила кілька разів у своєму домі, коли Антон збирав у приватній обстановці потрібних людей для обговорення важливих справ. Вона ніколи не була присутня на цих зборах, зазвичай ніжилася у спа-салоні чи вкотре вдосконалювала свою красу, тому і знати не знала, про що там завше йшлося. Та на нещастя того горезвісного дня її майстриня з манікюру перенесла запис на кілька годин пізніше...