Глава 2. Помилка?

Глава 2. Помилка?

Мовчання ставало нестерпним. 

Марта починала смикатися, Володимир опанував себе і залишався незворушним. Чекав, що скаже, як скаже. В його випадку терпіння було чеснотою, в її – слабкістю. Він не відмовився від звичного спостереження і вивчав колишню майже байдужим поглядом: манікюр, нафарбовані брови, нарощені вії, струнке тіло, що колись постійно боролося із вродженою повнотою. Марта була ідеальна, а від того – несправжня, нежива, наче лялька Барбі. Подумав: чи зникла щербинка між зубами, зацементована з допомогою найдорожчих стоматологічних послуг? Стиснуті губи не давали відповіді. Втім, йому було все одно. І він наполегливо подумки сам собі це повторював, як мантру.

Нарешті Марта підняла вії. Очі блиснули давно забутою весняною зеленню і нестримною цікавістю. Вона так само не впізнала б Володимира, побачивши раптом на вулиці, як і він – її. Нічого не залишилося від того колись ласкавого, зрадженого і розгубленого хлопця, якого вона покинула дев’ять років тому. Перед жінкою сидів впевнений у собі, чужий байдужий чоловік. Плечі його зміцніли, темне волосся було коротко стриженим і підкреслювало чіткі риси обличчя, вираз якого неможливо було ідентифікувати.

Марта зніяковіла. Скільки ще він буде так дивитися на неї, тиснучи поглядом, мов каменем? Скільки вона витримає, щоб не зірватися і не зганьбитися? Всі слова, що вона їх приготувала дорогою сюди, випарувалися.

– Мій час – дуже дорогий. Кажи, навіщо прийшла або забирайся геть.

Від звуків цього голосу, навіть роздратованого, у Марти побігли мурахи тілом. Табуном забралися під шкіру і тепер свербіли на кінчиках пальців.

– Я більше не маю, до кого прийти, – вичавила вона з себе разом із краплинами гордості.

Чекаючи на продовження, Володимир почав постукувати нігтями по полірованій поверхні столу.

Глибоко вдихнувши і видихнувши, Марта видобула з сумочки смартфон і поклала екраном вгору. 

– Ти, напевно, знаєш, що сьогодні я поховала чоловіка. 

Володимир примружився:

– Мені поспівчувати тобі? Чи в тебе є якісь претензії до організації поховання? Недостатньо пишно? Чи труна мала бути з ебенового дерева?

Марта прикусила губу, щоб не висловитися у відповідь так, як вона колись звикла – різко і обвинувачувально, чудово розуміючи, чому він так говорить. Та прийшла вона не для сварок і мусила тримати себе в руках.

– Не знаю, чи ти в курсі, – продовжила вона, – що він загинув в автокатастрофі.

– Я навіть не в курсі, хто такий – він. І якщо чесно, мені начхати.

Марта відкашлялася.

– Я розумію, ти сердитий на мене. Стільки років минуло. І, можливо, ми б ніколи більше не зустрілися, якби не це.

Вона замовчала, очікуючи на заперечення чи хоч якусь реакцію, крім черствого споглядання. Волошин був, як камінь – твердий і холодний. Їй доведеться докласти чимало зусиль, аби обтесати його й отримати, те чого хоче.

– Смерть Антона Шевченка, мого чоловіка, – не нещасний випадок. Я боюся за своє життя, боюся, що мене теж вб’ють. Вчора мені прийшло повідомлення з невідомого номера: “Готуйся. Ти наступна”. – Вона тапнула по екрану і посунула смартфон уперед.

– Це повинно мене хвилювати? – Він навіть очей не опустив.

Марта побіліла, не витримуючи. Не знала, як поводитись з таким Володимиром, що говорити, аби пробити броню.

– Яким ти став…

– Ти мене таким зробила.

Прірва розверзлася під її ногами і привітно запросила на дно. Кинувши туди як жертву залишки гордості, Марта почала благати:

– Я розумію, що не маю права ні про що тебе просити, не маю права навіть приходити сюди, сидіти перед тобою після того, що зробила. Але… Ти єдиний, до кого я можу звернутися. 

– На вході сюди написано “відділення поліції”? Я не помітив, коли моє підприємство змінило напрямок діяльності.

– Припини!

Він скинув догори брови:

– Отакої. Ти звернулася не за тією адресою. Забирайся.

Марта не здавалася:

– Я не можу піти в поліцію. Допоможи мені, прошу! Не за просто так. Я пропоную укласти угоду. Ти ж ділова людина. Так?

У цьому “так” бринів відчай.

– Не все у цьому світі можна придбати за гроші, люба. І чого ти взагалі вирішила, що цікавиш мене? Що у тебе є бодай щось, що може бути мені потрібно? Це сміховинно. Ти – сміховинна.

Вона зробила останню спробу.

– Колись ти казав, що заради мене готовий перевернути світ догори дригом, аби я була щаслива.

Здавалося, його губи стулилися ще міцніше, перетворюючись у хижацьку посмішку.

– У молодості люди часто говорять усілякі дурниці.

– І роблять теж, – луною додала.

– Цілком правильно, – жорстко підсумував, наче перекреслюючи всі минулі спогади, до яких вона могла б зараз вдатися, аби пом’якшити його. Але він залишався безжалісним. Таким, якого вона не знала і до цього бачила лише раз у житті.

З прихованою зловтіхою Володимир спостерігав, як в її привабливих рисах проступає усвідомлення, згадування того дня, коли вона зрадила, його обіцянки і жорстоких слів. І розуміння, що не існувало нічого, що вона могла б запропонувати йому як винагороду за допомогу. Тож вона замовчала. А через хвилину швидко підвелася.

– Це помилка. Було помилкою приходити сюди.

– Так, – погодився він.

Вона кинула на нього швидкий відчайдушний погляд і поквапилася до дверей. Її залізні високі підбори голосно цокотіли по мармурових плитах, відраховуючи відстань, що поставала між ними, символізуючи втрачені роки. На якусь невагому мить вона зупинилася, хапаючись за ручку дверей, вагаючись. Він дивився в її гордовито випростану спину мовчки, не відриваючи очей, ніби підштовхуючи йти. Його телефон, що лежав поруч на столі, завібрував. Волошин кинув короткий погляд на екран, де висвітилося тільки два слова: “Марта Шевченко”.

 І коли вона вже переступила поріг, неочікувано сам для себе сказав: