Глава 1. Життя і смерть

Зараз

Глава 1. Життя і смерть

Лапатий сніг припинив сипати зранку, накривши місто пухким білим покривалом. Воно створювало різкий контраст з чорним одягом великої групи людей, що, наче зграя ворон, півколом зібралися на міському кладовищі. Сюди ще не дісталася снігоочисна техніка, тож до свіжої могили тягнулися протоптані доріжки, вимішані із землею та багнюкою. Через дорогу від кладовища припаркувалося з десяток дорогих автівок, біля яких чатували охоронці, скануючи незворушними поглядами периметр. Сьогодні сталася визначна в певному сенсі й рідкісна подія – поховання місцевого політика, депутата й відомого громадського діяча, який передчасно загинув в автокатастрофі напередодні новорічних свят. Провести його в останню путь зібралася ледь не вся верхівка міста, від бізнесменів і місцевої влади до керівництва соціальних закладів, якими він опікувався за життя.

Подейкували, що депутат сів за кермо п’яним, плюс ожеледиця, плюс “тещин язик”* дорівнює майже стовідсотково смерть; інші говорили, що в автівки відмовили гальма; ще ходили плітки, що загиблого знайшли з діркою в голові. Що з цього було правдою, достеменно ніхто не знав, але, як водиться у таких випадках, різні чутки ширилися зі швидкістю звуку, з яким передавалися. Зрештою, причина смерті значення не мала, бо шанована людина загинула і це було справжнє, не лицемірне горе для багатьох. Хоча й не для всіх.

Одна фігура стояла трохи попереду інших, на пів кроку, але цілком достатньо, щоб вирізнятися. Поли шуби зарилися в сніг, чорні окуляри прикривали заплакані очі, решту обличчя приховувала чорна маска зі стразами. Кричущо-вульгарно, але за останнім словом пандемічної моди. І дуже зручно, коли не хочеш, щоб твоє лице роздивлявся різношерстий натовп.

Священник розмахував кадилом, бубнів під носа молитви. Жінка поважного віку поруч корчилася в риданнях, завиваючи, її з трудом підтримував чоловік. Батьки не вірили у смерть єдиного сина. Ні статус, ні багатство, ні зв’язки не змогли вберегти його від передчасної загибелі. Зрештою тут опиняться всі незалежно від висоти, на якій перебували над землею.

За якийсь час все скінчилося, й люди почали розходитись. Чоловік у довгому пальті й шкіряних рукавицях, що стояв осторонь і спирався на чорний джип, розвернувся й сів у машину щойно остання грудка землі вдарилася об свіжу могилу.

Жінка у масці зі стразами приймала співчуття, стримано кивала і лише один раз припідняла окуляри, щоб роздивитися чоловіка у пальті. Її очі блиснули, а тоді знову заховалися за чорними скельцями. Джип легко проторував собі шлях і зник за межами кладовища. Попереду ще мали бути світські поминки, але жінка, як у тій рекламі, вирішила, нехай весь світ зачекає. Вона стримано вибачилася, вхопилася за руку якоїсь із подружок (всі на одне лице) і почвалала до своєї машини, вгрузаючи у багнюку підборами. Встигла вчасно – чорний джип якраз зникав на черговому перехресті.

Нічого не пояснюючи, сіла в елегантну червону автівку і поїхала слідом. Дорогою задзвонив телефон.

“Люба, ти так раптово зникла. Ми всі чекаємо на тебе, поквапся”, – наполягав немолодий чоловічий голос у голосовому повідомленні.

– Іди до біса, старий козел, – пробурмотіла жінка.

Будівля бюро ритуальних послуг для особливо важливих персон розташовувалася у тихій місцині, серед двоповерхових будинків, однак її неможливо було сплутати ні з чим через характерні прикраси на вході. Вони спиралися на центральні двері обабіч, сумно хитаючи пластмасовими гілочками і пелюстками. Жінка сама б нізащо не знайшла, якби не слідувала за джипом. Це було те саме місце – чорний монстр стояв на парковці біля входу.

Стиснувши кремо так, що побіліли пальці, жінка зробила глибокий вдих. Вона боялася туди йти. Не через те, якого штибу була ця контора, а через те, кому вона належала. Крок, що ймовірно міг врятувати їй життя, так само міг його знищити остаточно. Та вибору не було.

Вона вийшла, хлопнувши дверцятами. Нервово поправила маску і локони у високій зачісці, що мальовничим безладом, над яким сьогодні вранці цілу годину трудилася перукарка, спадали довкола обличчя. Занурила підбори у притоптаний сніг й відчинила великі білі двері.

***

Звичку спостерігати за похованнями Володимир Волошин набув останнім часом, як нагадування собі про швидкоплинність життя і неминучість смерті. Цієї думки доволі важко спекатися, коли займаєшся такою справою, до того ж, якщо безпосередньо причетний до проводів в останню путь. Сьогодні не був особливий випадок, проте більше цікавили ті, хто прийшов поглянути на священнодійство – всі, кого він очікував побачити. Все як має бути. Це була друга причина – стежити за емоціями, які люди відчайдушно вичавлювали із себе, вдаючи скорботу. У когось вона була не награна, але таких зазвичай переважна меншість: близькі родичі, кохані, рідні. Часом йому ставало цікаво, чи плакатиме хтось за ним гіркими сльозами? Він швидко позбувався таких думок, як зайвих і обтяжливих. Нічиї сльози, справжні чи вдавані, йому не були потрібні. Він давно вже склав заповіт і віддав вказівки своєму заступнику і приятелю, наскільки можна було вважати колегу приятелем, на випадок передчасної смерті. Волошин знав, що померти старому й у власному ліжку йому навряд чи судилося. 

Ноутбук видав характерний звук, прокидаючись, і директор занурився у вивчення останніх новин та перегляд поточної документації. За кілька хвилин секретарка повідомила про відвідувачку.

– У чому справа? Хтось налажав з організацією? Якщо хочуть поскаржитися – відправляй до зама з оргзабезпечення.

– Ні. Пані каже, що з особистого питання.

Володимир навіть не напружився. Такі “пані” до нього навідувалися ледь не щотижня – мисливиці за багатством і завидним холостяком.

– Скажи, що мене немає.

– Вона наполягає. Їхала за вами від самого кладовища.

Оце так настирлива дамочка. Не те щоб Володимир уникав стосунків, він не був монахом і не накопичував енергію, але віддавав перевагу зв’язкам із заміжніми жінками, ні стосунки на одну ніч, ні більш тривалі його не цікавили.