Пролог

Пролог

Дев’ять років тому

Летіти додому на крилах кохання і розбитися на порозі – вочевидь, не те, чого очікуєш у такий чудовий весняний день. 

Володимир не стримував себе в емоціях, біг, ледь не перечіпався, щоб поділитися з коханою радісною новиною: у логістичній фірмі, де він працював водієм, йому пообіцяли підвищити зарплатню. І хоча задля цього він мав стати далекобійником, хлопця це не лякало. Адже тоді у нього, ні, у них з Мартою з’явиться шанс на нормальне забезпечене майбутнє. Можливо, навіть зможуть відкрити власну кав’ярню за кілька років – їхню спільну мрію. 

До гуртожитку влетів кулею, без ліфта забіг на п’ятий поверх, відчинив двері їхнього гніздечка – кімнати на двох, де їм дозволяли поки що жити, і застиг, як обухом по голові вдарений. Аж заїкатися почав з несподіванки:

– М-м-марто… Що відбувається?

Захекана, спітніла, червона й нервова, дівчина збирала речі у велику валізу, що стояла посеред кімнати. Кидала їх, не завдаючи собі клопоту, щоб акуратно скласти. Клопіт був в іншому – запобігти сварці.

Не відповіла. Продовжувала своє, вдаючи, що не помічає.

За вікном цвірінькали пташки, нагадуючи, що прийшла весна, сонечко заглядало за фіранки. Букетик тюльпанів випав з рук Володимира, коли він підійшов й ухопив дівчину за плечі. Та вирвалася. Якось зло, невдоволено.

– Що ти робиш?

– Не бачиш? Збираю речі. – В очі не дивилася – не могла.

– Хіба ми переїжджаємо кудись? Чи нас виселяють без попередження?

– Нас – не виселяють. Я йду.

– Що це значить? Це жарт такий?.. Та зупинись ти хоч на мить!

Марта завмерла від його крику. Досі на неї він не підвищував голос, взагалі не підвищував ніколи. Спокійний, лагідний, завжди з теплою усмішкою – ось яким був Володимир. До сьогодні.

Він змушував її зізнаватися, не давав просто піти. Вона не встигла зібратися до його приходу, не думала, що так рано повернеться. Зауважила нарешті букетик на підлозі і зрозуміла, що хотів зробити приємність. Однак теж не встиг. Вона б написала йому листа й уникла цієї гидкої сцени зараз. Але. Схоже, щоб звільнитися, мала випити до дна гіркоту.

– Я йду. Більше не можу так. Це не життя, а існування. Скільки, по-твоєму, я ще здатна була це витримувати? Все! Кінець!

Вона обвела рукою убоге приміщення. Два панцирні ліжка під потертими простирадлами, шкаф, стіл, фіранки з секонд-хенду. Найдорожчою річчю тут була сукня, на яку Марта витратила половину зарплатні минулого місяця. Володимир не схвалив такої розтрати, бо вони збирали кошти, намагалися економити, але нічого не сказав. Марті він пробачав що завгодно.

– Я втомилася жити у злиднях, – продовжила вона, хоча, здавалося, він не чує, або ж думає, що з її вуст зриваються нісенітниці, які взагалі не мають сенсу. – Щодня вставати о шостій, збиратися на роботу у цей довбаний магазин, надриватися, розставляючи товар, терпіти знущання менеджера, не мати права слова сказати на свій захист. Повертатися у цю халупу, думати, що приготувати на вечерю, яку чергову варіацію макаронів чи картоплі, коли вкотре не вистачило грошей на м’ясо! 

Русяве волосся, трохи тьмяне, бо закінчився бальзам, розтріпалося навколо її миловидного обличчя. Очі блищали, кидали іскри, які зачіпали хлопця і завдавали болю. Біль, якого завдає кохана людина, здатен знищити все живе в душі. Приблизно те саме, але ще неусвідомлене набирало обертів у грудях Володимира.

– Я отримав підвищення, – тихо промовив, більше для себе, ніж для неї; бачив: що б зараз не сказав, це не змінить її рішення. – Обіцяють більшу зарплату.

– І що? – кинула сердито. – На тисячу чи дві? Цього недостатньо! Мені мало. Мало!

Слова про кохання зараз явно були недоречні, але він мусив їй нагадати…

– А як же ми… Наша любов… – Не питання, а останній подих умираючої надії.

– Любов? – Вона міцно стисла губи, ховаючи гірку складку, що могла видати чи то вагання, чи то страх. – Ілюзія, що випаровується, коли немає чим наповнити шлунок.

Як він міг забути, що вона завжди була розумною, амбіційною і прагнула кращої долі, її ніколи не влаштовувало їхнє життя, і трималася вона за нього тільки тому, що не було іншого вибору. Очевидно, вибор з’явився.

Їхні пристрасні ночі, щасливі дні, обійми і доторки, поцілунки і погляди, спогади і сподівання, спільні перегляди і сміх, прогулянки і світанки, жорстоке минуле і насмішки, віднайдення і єднання, рука в руці, спина до спини, шматок хліба і вкрадена пачка масла з харчоблоку, побачення у туалеті, видраювання підлоги й унітазів, захист і виклик… Все померкло, вкрилося серпанком ненависті, стерлося, як сірий олівець з аркуша, залишаючи по собі невиразні розмазані плями.

Повільно, наче у поганому сні, Володимир зігнувся і підхопив квіти. Дуже сильно хотів кинути їх в обличчя тій, що знехтувала його почуттями, аж трусився, але не міг пошкодити рідне лице. Розірвав навпіл стебла, звідки тільки сили взялися в худосочному тілі, і пожбурив їй під ноги.

– Колись... – В очах його, червоних, трохи безумних, що дивилися на неї зло, вирувала зневага й огида. – Ти приповзеш  до мене на колінах, благатимеш про допомогу. Але все буде марно. Що б ти мені від цієї миті не сказала, нічого не змінить мого ставлення до тебе. Від сьогодні тебе для мене не існує.

Вона лиш розсміялася йому в лице, прикриваючи різкими насмішкуватими звуками відлуння з глибини власного падіння.

– Не лести собі.

Марта стала біля дверей, за звичкою чекаючи, коли хлопець підхопить валізу. Він не обернувся. Тоді вона просто покинула її там, в їхній скромній кімнаті у гуртожитку, як непотріб, як зайвий багаж минулого. 

Він не втримався і визирнув у вікно, якраз тоді, коли вона сідала в круту автівку. І голови не підвела, щоб кинути останній погляд. Можливо, якби зупинилася на мить, подивилася на їхнє вікно, він би пробачив, дав шанс, помчав навздогін. Ні. Спина була йому прощанням.