Євстахія Устимівна (псевд.) 2025 р

Антитеза

Бачить лиш краєць дороги,
Той, хто дивиться під ноги.
Хто не дивиться під ноги,
Бачить все, окрім дороги.

2025 р

НЛО (байка)

Небо вранішнє хмари кутають.
Дощ накрапує на чоло.
А на хуторі, а на хуторі
Об'явилося НЛО.

Візерунками поле стоптане,
Мов розшивка на полотні.
Дивні символи вздовж і впоперек
На смарагдових врунах тлі.

Позбігалися хуторяни та
Обмірковують інцидент:
Може, Стець зі скляного дзбаника
Знову пив Ориськи абсент?

Може нечисть шастала сходами? –
Певно то відьмацький обряд.
В прибуття енелошних гоблінів
Свято вірить дядько Остап.

Небо вранішнє хмари кутають.
Хутір збуджено гомонить.
А під рутою, а під рутою
Причаїлися жартуни.

Причаїлися, посміхаються.
Дощ накрапує на чоло.
Люди казяться, люди лаються,
Дискутуючи про НЛО.

2025 р

Я пригадую (іронія)

Я пригадую море піни́сте,
Під ногами вологий пісок,
Голубливість очей променистих,
Коливання тремкі в унісон.

Я пригадую мову приязну,
Хоч до серця бери прикладай,
Плин безмежного ентузіазму,
Та чуттєвість, що ллється украй.

Я пригадую, що заманеться,
Хай насправді цього не було,
Та уяви цятковані скельця
Візерунком беруть у полон.

2025 р

А наші вірші живуть своє життя

А наші вірші
живуть своє життя –
насичене,
виразне, бездоганне.
Палке кохання,
надії, сум'яття
гаптуються
у збудливий світанок.

А наші вірші
живуть своє життя
у просторі
казково-феєричнім.
Душевна щирість,
відвертість каяття
відлунюють
у ритмі поетичнім.

А наші вірші
живуть своє життя
в миттєвостях,
які вже промайнули.
Нове формує
реальність сприйняття
у поділці
між зараз та минулим.

А наші вірші
живуть своє життя,
в безмежності
утримують змістовність.
Там час збігає
у сферу забуття
та слухає
віршовану безмовність.

А наші вірші
живуть своє життя...

2025 р

Агент кохання (іронія)

Вчора снивсь мені агент кохання
Ангелоподібного зразку
З дуже дивним функціонуванням,
Принципу якого не збагну.

Увійшовши крізь вікно до хати,
Втратив миттю в ній орієнтир.
Й ніби мав би щось мені сказати,
Замість того, ротика прикрив.

У квітчастий обрус втупив очі,
Буцім сканував палітру барв.
Згодом розчинивсь у хащах ночі.
Чом приходив, так і не сказав.

2025 р

Маразм (іронія)

Чи то приречені на порожнечу...
Чи хтось навчив обходити граблі...
Без зайвих слів наважились на втечу
Та розійшлись, як в морі кораблі.

Твій берег – лівий, мій напроти –  правий.
Зв'язку нема. Та ніби все гаразд.
А щоб спитати: "Як у тебе справи?" –
Для нас тепер повнісінький маразм.

2025 р

Трохи смутку для балансу, бо іронія у трансі

Як вдало складаються пазли
Припущень з детальним змістом.  
У роздумах жаристих в'язну,
Між нами здолавши відстань.

Там вітер гуде монотонно,
А дощик бриньчить на гуслях –
Уявлення сутність ґрунтовно
Доводити ніби мусять.

Гіпотез незміряну низку
У просторі тягне думка.
Але не вбачаю я зиску,
Діставшись призначень пункту.

Тебе не застати удома,
Бо ти світовий скитальник.
Проте, ми пізнали натомість
Природу речей банальних.

Коли не судилося разом
Складати картину світу,
Втрачають забарвлення пазли.
У трансі не відігрітись.

Думки спонукають до дії,
А потім руйнують міфи.
Я пазли складати умію,
Та в тому замало втіхи.

Тож, бач, додаю для балансу
У творчість мінорні ноти,
Тримаючи в пам'яті згаслу
Надію на теплий дотик.

2025 р

Доведи ж бо мене до сарказму (іронія)

Доведи ж бо мене до сарказму,
До уїдливої насмішки.
Доведи до ядушного сказу,
Щоб дістав собі на горішки.
Доведи ж бо мене
до сарказму!

Доведи ж бо мене до сарказму,
Щоб відчути мою спроможність
Мефістофельську видати фразу
До мурашок у слові кожнім.
Доведи ж бо мене
до сарказму!

Доведи ж бо мене до сарказму,
Щоб отримала кайф у глумі,
Від шаленого ентузіазму
По собі лишаючи струмінь.
Доведи ж бо мене
до сарказму!

2025 р

Я не хочу нічого казати

Я не хочу нічого казати,
Зрозумілим є все і без слів.
Нам траплялось з тобою літати,
Але ти назавжди відлетів.

Десь мандруєш в краях позаземних,
У міжзорянім просторі слід
Залишаючи в інших системах.
Ну а я... то уплав, то убрід...

Моя зірко, мій ангел небесний,
Пам'ятаю я очі твої,
Наші лагідні зими та весни,
Й приголомшливу звістку вночі.

Я не хочу нічого казати,
Зрозумілим є все і без слів.
Нам траплялось з тобою літати,
Але ти назавжди відлетів.

2025 р (насправді вірш написаний дуже давно, лише трохи його відредагувала, намагаючись кардинально нічого не змінювати)

Не треба

Не треба дивитись у просторінь
Очима вологого о́пару,
Хай смуток іде собі осторонь,
Вичитує доленьку програну

Й у далечі за полонинами
Шукає прихилище відчаю,
Де довгими млистими днинами
Стліває, довірившись ліченню.

Дивись у майбутнє з надією
В години випробувань долею.
Недуг подолати зуміємо
Та душу підживимо втомлену.

Не треба дивитись у просторінь
Очима вогнистого о́палу,
Хай злоба іде собі осторонь,
Стежину обвуглює стоптану.