Розділ 7, 8, 9, 10

Глава VII

Наш маскувальний прикид — це був чистий виклик місцевій сірості. Юла вбралася в злегка замащений смокінг, який ідеально передавав дух старої друкованої класики. Я приміряв лакейську ліврею двадцятого століття, але отруйно-зеленого кольору. Образ увінчували градієнтні окуляри, червоний циліндр, строгі сірі бізнес-штани у дві смужки та мій головний козир — золота фляга з чудовим віскі в правій нагрудній кишені.

Але монументальніше за всіх виглядав Меттью. Охайний світло-коричневий піджак, синьо-зелена сорочка, соковитий червоний краватка, джинси й стильні зелені туфлі. На руках — білосніжні рукавички, на обличчі — масивні бакенбарди з полірованих титанових пластин, а прямо на лобі красувалося свіже татуювання: «ЧЕСТЬ».

Ми виглядали неймовірно, але від небезпеки «міста-фабрики» костюми не захищали.

Юла: Ну і як вам розклад? Не думаєте, що троє джентльменів, які вийшли з гравільота на випадковому даху, привернуть забагато уваги?

Меттью: Згоден, хрінь повна. Ми як мішені в тирі.

Я: Розслабтеся, ми прилетіли не на передову.

Я кивнув на непримітні гермодвері за його спиною.

Меттью: І що там?

Я: Наш чорний хід. Виведе за тридцять метрів від крамниці Ешлоу.

Меттью: Сподіваюся, у тихому провулку, а не посеред центрального проспекту?

Я: Звісно, у провулку. Не з люка ж енергомереж нам вилазити, ідіоте.

Меттью: Гаразд, розумнику. Який план дій?

Юла: Заходимо в крамницю, забираємо архіви, повертаємося сюди, вивчаємо інфу й летимо по душу дідуся-арбалетника. З наноботами розберемося по ходу справи.

Меттью: Якось надто просто. А якщо за нами вже стежать?

Юла: Якби нас засікли, штурмовики інзекторів уже були б тут.

Меттью: А якщо це їхня пастка?

Юла: Тоді перевіримо наше спорядження в ділі.

Я: Пропоную закінчувати дебати. Рушили?

Юла: Погнали.

Меттью: Буде гаряче, але головне — ми разом.

Через пів години під підошвами моїх оксфордів уже шелестіло сміття в темному провулку. За п'ять метрів попереду пульсував отруйно-кривавий неоновий світ житлових кварталів, а повітря тремтіло від гулу гравідвигунів. Вийшовши на жваву вулицю, ми з полегшенням зрозуміли, що наш ретро-стиль не так уже сильно різав очі: просто навпроти відкрився новий бутік, що спеціалізувався саме на вінтажних костюмах.

Ми повернули праворуч, прямуючи до крамниці. Слово «крамниця» я вибрав не випадково — воно підкреслювало той рідкісний затишок і теплоту, з якою Ешлоу колись утримував це місце. Повз текли юрби місцевих робітників. У якийсь момент це змішане, лячно складне місто-завод здалося мені чужим. Я спіймав себе на думці, що ми не повинні тут перебувати, що ніхто не повинен жити в цій іржавій дірі. Із роздумів мене вирвав різкий жест Юли.

Ми вперлися у двері крамниці, які були намертво перемотані захисними голограмами безпеки.

Юла: Швидко, у кого які ідеї? — прошепотіла вона своїм ніжним, ангельським голосом, але в ньому бриніла сталь. Ситуація була нестандартною. Проникнути всередину й не привернути глядельців здавалося неможливим.

На обличчі Мета розпливлася хижа усмішка.

Меттью: Без паніки, курчатка. У професійного детектива завжди є рішення.

Юла подивилася на мене, і в її очах читалося чітке: «Він зараз витворить якусь хрінь». Я лише безтурботно всміхнувся й закотив очі — усе під контролем. За базами даних у нас було рівно дві хвилини, поки голографічний замок оновлював протоколи. Мет розумний, безперечно, але спритністю він ніколи не вирізнявся. А зараз йому потрібен був максимум його фізичних сил.

Ми з Юлою по черзі потиснули його масивну руку, поплескали по плечу.

Юла виставила на наручному годиннику таймер на 120 секунд. Мет став на стартову позицію. Три... два... один... Марш!

Я рвонув із місця, як біомодифікований атлет на стометрівці. Дихання одразу перейшло у спортивний режим. Моя швидкість була під 12,5 м/с — це рівень олімпійських рекордів минулого! У запасі рівно дві хвилини.

Влетівши в розбитий проріз, я зрозумів, що доведеться крутити акробатику. Поштовх від стіни, ідеальний кувирок — і я перелетів через прилавок, не втрачаючи інерції. На годиннику — 1:48. Тепер уперед, до третього прольоту нескінченного складу Ешлоу. Серце калатало в ритмі шаленого барабанного соло. Здавалося, я біжу швидше за світло. Третій проліт, упор ліворуч! На годиннику — 1:30.

Я: Чорт, швидше!

Попереду замигтів старий термінал Ешлоу. Я підлетів до нього, вставив у порт переносний сервер зв'язку. Екран спалахнув. Пальці судомно ковзали по інтерфейсу, вишукуючи базу даних «Клієнти». На годиннику — 0:50. Знайшов!

«Перемістити дані?» — вискочило системне вікно.
«ТАК!»

«Виконано».

Вириваю сервер, розворот на підборах, кувирок через голову. На годиннику — 0:35. Часу обмаль. Я набрав повні груди повітря і припустив так, наче втік із секретної біолабораторії.

Поворот, праворуч! На годиннику — 0:20. Останній ривок! Я летів як лазерний промінь, як найшвидший болід в історії «Галактичних перегонів». Прилавок, стрибок, ковзання по підлозі... 5... 4... Вилітаю з дверей, налякані обличчя Юли й Галла... 3... 2... Стоп. Голограми за спиною знову спалахнули синім.

Мет буквально вивалився з дверного отвору, готовий виплюнути власні легені на брудний пластик. На таймері Юли застигли цифри: 00:00:00,4.

«Менше половини секунди...» — промайнуло в мене в голові.

«Везіння — його головний коник, на відміну від моїх точних розрахунків», — подумки переклала Юла.

Меттью: Сервер... у нас, — хрипів детектив, упираючись руками в коліна. — Дані про виродка, який загрожує геноцидом п'ятнадцяти сонячним системам і двадцяти трьом планетам, теж тут. Офіційно заявляю: я найшвидша людина в цій довбаній історії!

Ми з Юлою переглянулися й пирснули зі сміху. Ми не стали псувати йому тріумф і говорити, що весь його «супермарафон» становив щонайбільше метрів п'ятсот.