Розділ 4, 5, 6

Розділ IV: Кібер-самураї

Наступного ранку все почалося з оглушливого реву будильника. Я розплющив очі й виявив, що мій торс намертво придавив масивний Річі, який вирішив використати мене замість матраца.

— Ох... ну й ранок. Річі, злазь швидко, розчавиш!

Пес слухняно зіскочив і помчав на кухню, весело цокочучи кігтями.

У мене потемніло в очах, коли я спробував підвестися. Довелося довго вмиватися крижаною водою у ванній, щоб привести думки до ладу й ретельно причесатися.

На кухні, поки Річі вилизував свою миску, я відкрив термінал. Прийшло повідомлення від Меттью.

Мет: «Галле, пам’ятаєш ті документи, які ти знайшов у підземній лабораторії Герхфорда? Де вони? Нам треба долучити їх до справи Ешлоу».

Згадавши погрози телефоном, я вирішив збрехати заради безпеки сестри:

Я: «Вони загублені, Мет. Мене пограбували просто у дворі пару годин тому. Забрали тільки ту папку».

Мет: «Що?! І взагалі ніяких слідів?»

Я: «Хлопці з місцевого патруля перевірили двічі — чистий глухий кут, жодної зачіпки».

Мет: «Чорт, це дуже погано... Ну гаразд. У мене є ще одна новина: керівництво затвердило твою кандидатуру. Тепер ти офіційно працюєш зі мною як штатний експерт з робототехніки та помічник слідчого».

Я: «Ого! Нічого собі! Але як тобі вдалося так швидко все владнати з моїм колишнім начальством у ремонтній конторі?»

Мет: «Довга історія. Коротко кажучи — знайшов потрібні важелі тиску на твого боса Райана. Поки нових справ немає, то відпочивай і насолоджуйся моментом».

Я: «Окей, зрозумів тебе, Мет. І ще раз дякую, удачі».

Мет: «Удачі, експерте».

Статус: Мет не в мережі.

З одного боку, я щиро радів, що тепер офіційно працюю з найкращим другом. З іншого — розумів, що опинюся між двох вогнів: нам доведеться вести офіційні розслідування, поки я сам таємно розплутуватиму змову Герхфорда. «Це проблеми майбутнього мене, а не нинішнього», — вирішив я.

Щоб відволіктися, я вирішив навідатися до своєї старої знайомої — ексцентричної дівчини-ілюстраторки, яку всі тут просто звали Юлою. Річі я знову вирішив залишити у Клер.

— Ох, Клер... Я б хотів щиро вибачитися перед тобою, — ніяково почав я.

— За що ж? — примружилася дівчина, схрестивши руки на грудях.

— За те, що так часто прошу допомоги останнім часом. Пробач мене.

— Ну, тут уже нічого не вдієш, — сухо відповіла вона. — Ти все ще винен мені побачення.

— Останнім часом у моєму житті стільки мороку, що просто немає сил усе тягнути самому, і я...

— Тобі пощастило, що я вмію прощати людей, — раптом усміхнулася Клер. — До того ж, я зустріла стару подругу, і ми чудово провели вечір разом. Але наступного разу хочу, щоб ти відстояв себе сам, а не завдяки випадку.

— Обіцяю. То коли ми зможемо зустрітися?

І тут я осікся. Згадавши про погрози синдикату, я зрозумів, що підпускати Клер ближче зараз — означає наражати її на небезпеку.

— Хоч знаєш... вибач, поки не можу назвати точну дату. Зараз на новій роботі навалилося надто багато справ, і щоб тебе не підвести, краще поки нічого не планувати, добре?

— Ну гаразд, я все розумію, — трохи розчаровано, але м’яко відповіла Клер. — Іди у своїх справах. За Річі не хвилюйся.

— Дякую. Бувай, Клер.

— Бувай, Галле.

Я йшов вулицею й думав: «Навіщо я збрехав? Мабуть, так справді краще. Їй безпечніше триматися від мене подалі».

Я попрямував до Юли. Світ під куполом стер межі пір року. Тут завжди панувала вічна напівтемрява, розірвана лише отруйними прожекторами рекламних вивісок і неоновим світлом із вікон. Типове купольне місто — штучна екосистема, жорстко контрольована верхівкою з Альп.

Я проходив повз левітуючі вуличні ліхтарі, з яких шматками осипалася стара фарба. Повз із огидним свистом пролітали подряпані бюджетні машини робітників, а зрідка над ними мчали розкішні дзеркальні гравіле́ти нової аристократії. Простих громадян душили податками під приводом ілюзії демократії, поки корпорації наживалися на найманих арміях.

Люди навколо виглядали виснаженими: у багатьох була нездорова жовтувата шкіра, з підворіть долинав кашель. Сильних і здорових чоловіків тут не було видно — усіх їх превентивно забирали пілотами до регулярних військ або на важкі уранові шахти. Машини не могли замінити людей там, де потрібна миттєва інтуїтивна реакція: робот діє суворо за протоколом, він не здатен прорахувати хаотичну поведінку агресивної фауни в шахтах або миттєво ухилитися від раптової зміни астероїдного поля. Машина видає лише розрахунок, але поки вона його обробляє — умови бою вже змінюються.

У машин бувають фатальні збої, а в людей — лише фізичні вади.

Замислившись над цим, я дістався до відокремленого будинку-майстерні Юли. Потягнув старовинний дзвіночок біля дверей.

— Гей, є хтось удома? Юло, я знаю, що ти там, у тебе вікно світиться!

Світіння за смарт-вікном тієї ж миті згасло.

— Юло, ну досить! Я ж знаю, що давно не приходив, хоч і обіцяв. Давай просто поговоримо!

Почувся характерний електронний звук зчитування ключ-карти. Тяжкі двері прочинилися. На порозі стояла Юла — приваблива двадцятисемирічна дівчина з тонкими, вимазаними фарбою пальцями, яка все життя заробляла незалежною ілюстрацією книжок і журналів.

— Навіщо прийшов, Галлахаде? — суворо спитала вона.

— Та ось, вирішив навідати стару бойову подругу. І взагалі, я пам’ятаю, що завжди йду від тебе з якимось приємним подарунком.

Юла уважно подивилася на мене й пом’якшала.

— Гаразд... є в мене для тебе один подарунок.

— Чудово, тоді, може, впустиш мене всередину, щоб ми не мерзли на вулиці?

Дівчина мовчки відступила назад, пропускаючи мене в теплу майстерню, і відразу перевела замок у режим максимального ізолювання.