Розділ 35

Вихідні пролетіли швидко, але від кількості інформації, що вони з Квіткою накопали за цей час, у Аліси пухла голова. У понеділок Корснєва поїхала на роботу з твердим наміром поговорити з Кривопальцевим про відгули.
Коли Аліса вже майже підійшла до будівлі «Очищення», їй у голову прийшла вдала думка. Потрібно поговорити із завідувачем медико-психологічної терапії про цей дивний Бедлам! Він, як психотерапевт - лікар, що найближче контактує з такою категорією людей - повинен щось знати. Може, вдасться роздобути нову інформацію.
Переодягнувшись у свій білий халат, Корснєва випурхнула з кабінету і буквально зіткнулася з Євгеном Живовим.
- Алісо, привіт! Ще не встигла на роботу прийти і відразу в бій? - З усмішкою привітав дівчину Живов.
- Вітаю! Я саме вас і шукаю, є розмова, – досить різко випалила Корснєва і трохи зніяковіла. Хто вона та хто Живов?
Але лікар лише посміхнувся ще ширше.
- О, таємні розмови між молоденькою лікаркою і сивим старим? Це інтригує! Ідемо до мене, там і поговоримо.
Після слів Євгена Аліса трохи зніяковіла – двозначність фрази Живова можна було розцінити як непристойність, якби дівчина не знала, що це його постійний стиль розмови. Діалоги з хворими, з якими не можна спілкуватися прямолінійно, професійно деформували особистість, начебто наркотик виробляє залежність у наркомана.
За кілька хвилин вони зайшли до ординаторської, яка була у повній одноосібній владі Живова.
- Говори, навіщо завітала? – із серйозним виразом поцікавився Євген, сівши у своє крісло.
Пощулившись від портретів відомих психіатрів і психічно нездорових пацієнтів, що дивилися на неї зі стін, Аліса запитала:
- Скажіть, будь ласка, що ви знаєте про психлікарню Бедлам, що розташовувалась в Лондоні?
– О, а це цікаво! Але чому ж розташовувалась? Вона і зараз у робочому стані, там лікують психічні розлади особистості найпередовішими технологіями. Також при лікарні знаходиться музей із моторошною історією. Скажу я вам, юна леді – це дуже пізнавальне місце!
- До сих пір?! - Вразилася Аліса. Наскільки вона могла пригадати, вони з Квіткою не знаходили інформації про це. Тільки те, що Бедлам кілька разів переїжджав із місця на місце, і все. - Але як же можна продовжувати приймати хворих, маючи за плечима таку страшну спадщину?
- Будь-яка спадщина, яка пройшла перевірку століттями – вже історія, Алісо. Навіть якщо ця спадщина страшна і неприємна. Що саме тебе цікавить?
– Все, що ви знаєте. Мені це потрібно ... - Дівчина зам'ялася лише на секунду. – Для статті. Вирішила не відставати від інших, а тут попалася на очі вирізка про нелюдські умови під час утримання психічно хворих людей у ХХ столітті. Почала копати і ось накопала.
– Зрозуміло. - Живов уважно дивився на Корснєву, і від лікаря не зник факт затримки дівчини. - Можливо, кави?
- Ні, дякую, якщо можна, чай, чорний.
- Ну, чайник я поставлю, там розберемося. - Євген підвівся і, набравши в електрочайник води з фільтра, клацнув кнопку. – Тоді слухай.
Євген Живов почав розповідати. Чим довше лікар говорив, тим більше він сам поринав у цю історію. Скоро Аліса зауважила, що завідувач психотерапії говорить лекційним тоном, наче на черговому семінарі, який Живов періодично проводив.
Виявилося, Бедлам не завжди був тією вивернутою навиворіт психіатричною лікарнею, про яку всі знають зараз. Його історія почалася ще у 1247 року, під час правління короля Генріха III. Заснований він був італійським єпископом Джоффредо ді Префетті, як гуртожиток братства «Нового ордена Святої Марії Віфлеємської». В основному цей будинок використовувався для збору подаяння хрестовим походам.
Спочатку тут могло розміститися лише дванадцять хворих. Але в ті часи навіть така невелика кількість ліжко-місць вселяла повагу та благоговіння шляхетністю своєї мети. Проте мало хто знав, що саму споруду було зведено практично над вигрібною ямою, яка в ті часи використовувалася замість каналізації. Яма частенько засмічувалась, і сморід наповнював весь простір будівлі, роблячи воістину нестерпним саму присутність усередині цих стін.
У другій половині чотирнадцятого століття ченці почали брати на піклування та лікування психічно нездорових людей, а не лише хворих. Проте лікування представників культу було суворим, оскільки самі ченці вірили: якщо людина психічно хвора, значить одержима дияволом чи бісом. Тому все лікування зводилося до невпинних молитов, найсуворішого посту і тілесних покарань.
Приблизно в 1370-х роках лікарня відійшла до корони і ось почалося. Ченці катували хворих виключно з найкращих спонукань, а чиновники – з корисливих. Практично всі засоби та речі, що були зібрані подаянням, або продавалися за межами лікарні, або всередині, якщо у хворих були кошти це купити. Щоб надто буйні не поводилися агресивно, їм одягали кайдани, які були з'єднані масивними ланцюгами, вмурованими у стіни. Щодня, як і в деякі ночі, можна було почути нелюдські крики катованих «одержимих» людей.
У 1403 році вибухнув страшний скандал. Бедлам відвідала спеціальна комісія, яка жахнулася від антисанітарії, що творилася всередині будівлі. Крім брудних приміщень, у яких хворі утримувалися практично в калюжах відходів та бруду, було виявлено шість пар кайданів, п'ятнадцять ланцюгів та три пари колодок. Ці пристосування мали утихомірювати надто «одержимих» пацієнтів. У цьому ж році скарбник Бедлама Пітер Тавернер був звинувачений у відмиванні грошей і розкраданні казенного майна.
Здавалося б, після скандалу і заміни керівництва, Бедлам повинен був зітхнути на повні груди і почати виконувати свою функцію - лікувати хворих. Однак не все так просто. Ніхто з чиновників не захотів добровільно позбутися такого доброго джерела прибутку. Тому, покаравши одного нечистого на руку керівника, до Бедлама направили іншого, практично такого ж.
У 1598 році під час чергової комісії виявилося, що крім такої ж антисанітарії в будівлі панував голод. Хворі, прикуті ланцюгами і замкнені в клітинах, були настільки худі, що члени комісії дивувалися, як людина в такому стані може стояти на ногах. А дехто не просто стояли, а з диявольськими обличчями кидалися на ґрати, бризкаючи слиною і видаючи часом нелюдські звуки.
Враховуючи таке недбале ставлення, не дивно, що в 1600-му році лікарня опинилася в дуже плачевному стані. Довелося терміново вживати екстрених заходів. У результаті, в 1670-х роках було збудовано значну будівлю, з боків від входу якої звели дві статуї, що уособлюють такі хвороби, як «меланхолія» і «буйне божевілля». Тепер навіть здалеку було видно сумну долю людей, які потрапили всередину Бедлама.
Майже нічого не змінювалося в клініці аж до тисяча вісімсот вісімдесят восьмого року. Саме тоді туди перевели на посаду директора Чарльза Ейзенхорта, висококласного хірурга того часу.
- Ти запитаєш, яке відношення хірург має до посади директора психлікарні? – поцікавився Живов у Корснєвої, яка уважно його слухала. - Розумієш, Алісо, це була така ж звичайна річ, як і в наш час. Під ножем Чарльза помер високопосадовець, от лікаря і вигнали з хірургії.
- Але після такого зазвичай позбавляють ліцензії, хіба ні? – здивовано запитала Аліса. На початку оповідання дівчина непомітно ввімкнула диктофон, щоб не пропустити жодного слова. Та й обговорити дані з Максимом також не завадить.
- Так-так, але не все так просто. Хтось же мав керувати в куточку психіатричного пекла, створеного чиновниками... Але продовжимо.
Після першого року на посаді директора Бедлама, Ейзенхорт змінив багато порядків у лікарні. У будівлі стало набагато чистіше, хворі утримувалися не в клітках, а в маленьких кімнатах із дверима, що мали маленькі заґратовані віконця. Усередині кожної такої камери була лежанка з м'якими матрацами. Ну, у нашому розумінні це матрац, а тоді на каркас ліжка із пружинами натягували щільний матеріал та підстилали товстий шар щільної матерії. Порівняно з попередніми умовами утримання хворих, ці нововведення видалися нещасним справжнім раєм.
Чарльз Ейзенхорт пропрацював у клініці Бетлема досить довго - майже до кінця двадцятого століття. Потім стався нещасний випадок: пожежа, в якій загинула велика кількість пацієнтів та персоналу. Багато тіл неможливо було впізнати, як і тіло Ейзенхорта. Так і вважається, що він помер, перебуваючи на робочому місці. І тут фраза: «Життя покласти працювати» прийняла буквальне значення. Це всі деталі, які я знаю, шановна Корснєва, – закінчив Євген Живов.
- Це… було дуже цікаво, дякую! Ви мені підкинули купу інформації, тепер у мене все точно вийде, – дівчина під час своїх слів вимкнула диктофон на телефоні і встала. – Я піду, Євгене Андрійовичу, мені ще до Кривопальцева забігти треба.
- Да без проблем! Приємно поговорити з розумною людиною. Зараз мало хто з твого покоління цікавиться минулим, а таким – і поготів.
- Ще раз дякую! - З цими словами Корснєва покинула ординаторську Живова, подавшись до свого начальника. З наполегливістю рекламного агента вона мала намір досягти вихідних.