Розділ 21

Чарльз Ейзенхорт працював звичайним хірургом, проводячи переважно ампутації. Коли Джозеф Лістер у тисяча вісімсот шістдесятих відкрив антисептику, Ейзенхорт почав практикувати складніші операції.
Молодий хірург - тридцяти трьох років від народження, з бездонними блакитними очима, завжди гладкобритий і з легкою усмішкою на губах - Чарльз з перших хвилин розташовував до себе. Не було нагоди, щоб хворі боялися лягати на операцію під його керівництвом.
Але так було до 1888 року, коли під його ножем помер англійський лорд. Життя хірурга полетіло коту під хвіст - він втратив ліцензію на оперування і був переведений на посаду головного лікаря до сумнозвісної Бетлемської клініки Лондона.
Однак Чарльз не опустив руки і вже, будучи головним лікарем Бедлама (як його тут називали) продовжив свій розвиток, як медичний учений. Ейзенхорту завжди було цікаво, що ж приховує в собі незвіданий досі людський мозок? Можливо, в його глибинах приховані надздатності людського індивіда, які в давнину могли трактуватися магічними, або божественними.
Отримавши у своє розпорядження майже безконтрольну владу при закритому типі лікарні, він почав вивчати будову мозку, сподіваючись зрозуміти, яка його частина відповідає за надздібності. Враховуючи ті дані минулого і археологічні та історичні факти стародавніх цивілізацій, що збереглися, Чарльз був упевнений, що без таких здібностей люди не могли досягти наявного рівня розвитку.
Те, що згадували про вторгнення та допомогу позаземних технологій, він відкидав одразу. Ми живемо на Землі споконвіку, і ніяка допомога ззовні в принципі неможлива. І відповідь була простою, як виїдене яйце: якби існували інші розумні цивілізації в межах космосу, то хоча б за дві тисячі років християнської релігії люди про них уже почули б.
А так домисли, ворожіння на кавовій гущі та інші танці з бубном біля вогнища – це ще нічого не говорить. Так само можна говорити про потойбічний світ, або про Лемурію, наприклад.
Маючи розум справжнього вченого, котрого життєві цінності, чи етика завжди були на другому місці після досягнення мети у науці, Ейзенхорт почав посилено працювати з питанням, що цікавило його від початку.
Людський мозок використовується не повністю, тих кріхт, якими задовольняється людство, недостатньо для повноправного розвитку прогресу. Потрібно шукати можливості розширити цей потенціал. І він почав вивчати ці можливості.
Одного дощового дня Чарльз отримав результат, який перевернув усе. Він, звичайно, ні на грам не просунувся у розширенні потенціалу людського мозку, проте відкрив хімічну сполуку, яка дозволила створити реагент. Ейзенхорт назвав його "Реагент Х". Ця речовина, введена живому біологічному організму, підвищувала швидкість і силу регенерації тканин у тисячі разів.
Досліди, проведені на мишах і собаках – благо і перших, і других на лондонських вулицях було достатньо – дозволили вивчити реакції детальніше. Виявилося, регенерація не просто загоює фізичні порушення, а й відновлює повністю втрачені органи! Відрізані скальпелем лапи у мишей і хвости у собак через час виростали заново, наче колишні.
Це відкриття треба було вивчати дуже уважно, і крім мишей із собаками потрібні були люди. Так як з останніми проблем не виникало, лікар незабаром виніс вердикт: «Реагент Х» можна застосовувати на людях без будь-яких неприємних наслідків. Після сотні дослідів Чарльз Ейзенхорт ввів препарат собі.
Він був уже не молодий – вже майже шістдесят! Але коли рівень регенерації його організму підвищився, Чарльз відчув зміни майже відразу. Наче він скинув тридцять років, як змія скидає стару шкіру. Його зморшки розгладилися, а проблеми з легенями, що останні п'ять років завдавали незручностей, зникли.
Хоча він і «оздоровився» таким чином, Ейзенхорт загалом був засмучений – його наукові досліди про пошук ділянки мозку, що відповідає за надздібності, не увінчалися успіхом. Тішило, що завдяки підвищеній регенерації Чарльз тепер міг займатися наукою набагато довше, ніж звичайні вчені.