Розділ 11

Алісо, згадай.

Аліса Корснєва розплющила очі і спробувала озирнутися. Спробувала - бо не змогла поворухнути ні головою, ні шиєю. Жоден м'яз на її тілі не корився. Слухались тільки очі. Наскільки могла, дівчина скосила погляд убік, потім у інший, щоб зрозуміти, де вона і що з нею взагалі відбувається.

Алісо, згадай.

Голос прокотився в голові, мов хвилі прибою, з однієї півкулі мозку в іншу.
Кімната, в якій знаходилась Аліса, виглядала, м'яко кажучи, не дуже. Зліва від ліжка, за два метри, було розташоване вікно, завішане порваною в кількох місцях жовтою клейонкою. Таку підкладали маленьким дітям, які страждають на енурез, в основному - в лікарнях. Убогі промені повного місяця тугими згустками проникали в кімнату, висвічуючи окремі ділянки і наповнюючи простір примарним, неживим світлом.
Біля вікна стояла потерта часом тумба із грубо збитих дошок. Єдина її відмінність від звичайного табурету була в наявності дверцят. Праворуч розташовувався стіл, застелений білим простирадлом. Придивившись уважніше, дівчина округлила очі від жаху.
На простирадлі виднілися потіки червоного кольору, що в'їлися в тканину. На столі явно лежало щось, що кровоточило, а залишки крові стікали по матерії вниз, застигаючи довгими червоними смугами. Немов істота з дитячих кошмарів витягала свою тонку руку з гачкуватими довгими пальцями.
Відчувши своїм нерухомим тілом холод, що розповзається від хребта по всьому тілу, Аліса вихопила поглядом штатив для крапельниці, що майже повністю проржавів. Від нього вниз, прямо на брудну пилюку, зміїлися трубки.
Раптом пролунав рипіт. Тихий, ледь помітний, але тому страшніший. Погляд дівчини миттєво стрибнув убік, звідки пролунав звук. Прямо за її ногами, наприкінці кімнати були двері. Облуплена фарба, наче струпи, місцями обпала, а місцями здибилася. Зараз не можна було з упевненістю сказати, якого кольору спочатку були двері - чи білого, чи біжевого, чи жовтого.
І ці двері були відчинені. Холодна рука жаху стиснула горло, і Аліса не змогла навіть закричати. Вона могла тільки дивитися на відчинені двері і відчувати, відчувати всім своїм нутром, що за дверима хтось стоїть. Хтось, від присутності якого виникає тваринний страх, первісний жах, що сковує до паралічу.
Так минула хвилина, але Алісі здалося, що минула вічність. Вона, не моргаючи, дивилася в бік дверей, очікуючи, що ось-ось вона з моторошним скрипом розкриється, і на неї накинеться божевільний лікар у закривавленому халаті, зі скальпелем у руці.
Одна хвилина. Немов вічність.

Алісо, згадай.

Дві хвилини.
Аліса більше не могла не моргати. У горлі рвав зв'язки крик, але вона не могла видавити з себе жодного звуку. І ось очі моргнули, повіки зімкнулися. Цієї частки секунди виявилося достатньо, щоб до вух дівчини долинув такий самий ледве чутний скрип. Коли очі знову розплющилися, вона побачила у дверях постать.
Нею виявився чоловік середнього зросту. На голову був одягнений медичний ковпак, очі синього кольору радісно блищали. Маски, яку одягали лікарі на обличчя, не було, тому Корснєва помітила пишні вуса, що обрамляли обличчя лікаря. Халат, на подив зляканої Аліси, був відносно чистим - ніяких кривавих потік, або чогось схожого. Та й у руках лікар нічого не тримав.
У нього на халаті є кишені, не забувай!
Думка, мов блискавка, пронизала розум. Кишені! Ну звичайно! Ось там він і ховає свою смертоносну зброю. Скальпель вміщується в кишеню медичного халата. Аліса знала це напевно точно. Раптом непроханий гість заговорив.
- Привіт, Елісе! Як наші справи? Настав час процедур.
Жах, який скував її тіло, нарешті знайшов вихід. З кожною секундою зростаючий, мов снігова лавина, крик вирвався з горла Аліси і прорізав тишу кімнати.
Весь простір приміщення посмикнувся пеленою, і розшарувався на множинні горизонтальні смуги, наче хтось швидко розрізав ножицями ненависну картину. Швидко-швидко, одна смуга, друга, п'ята, сьома… останнє, що побачила Аліса – як розпорошена реальність кімнати вибухнула уламками, розлетівшись у різні боки.
І тут на Корснєву кинулась темрява.

Алісо, згадай!