Пролог

Вона з шумом смикнулася і розплющила очі. Очі кольору зеленої трави. Усвідомлення накинулося, мов хижий звір: ув'язнена зрозуміла, що нічого не змінилося. За вікном йшов дощ, барабанячи краплями по даху та підвіконню, і час від часу лунал грім.

Кімната нагадувала фільм жахів. Завішене клейонкою вікно, крізь дірки в якому пробивалося місячне світло. Пошарпані часом столи та шафа створювали відчуття занедбаності. Штатив від крапельниці на підлозі і розкидане медичне приладдя лише посилювали розуміння того, що вона знаходиться в покинутій лікарні.

Але це було далеко не так, пацієнтка чудово пам'ятала, що міститься у висококласній психіатричній клініці. Але жахи…
Жахи про це місце стали настільки частими, що тепер уже не можна було сказати – де реальність, а де вигадка. Все змішалося в одну купу спогадів, які щоразу видавали нові деталі, залишаючи незмінним основне місце дії кошмару.

І щоразу це усвідомлення проникало в саму її сутність, немов липкі пута жаху, сковуючи свідомість і нагнітаючи неминучість. Гострі кігті кошмару різали душу, як кігті стерв'ятника здобич. І вона нічого не могла з цим вдіяти.
Поступово кошмар почав набридати, що дозволило звикнути до цього. Але останнім часом щось змінилося. Тепер з'явився шепіт. Тихий, вкрадливий, як подих смерті, він проникав усередину розуму, вводячи в панічний жах.

Ще жодного разу вона не бачила джерело цього шепіту. Щоразу жах закінчувався, коли двері в палату починали відчинятися. Ось і зараз, ледь чутний шоркіт долинув до вух дівчини. Зелені очі наче магнітом прикувало до джерела звуку.

Двері стали повільно відчинятися, а шепіт ставав голоснішим і наполегливішим, проникаючи тепер уже не тільки у свідомість, а й саму кімнату. Різкий удар грому змусив її скрикнути, а двері відчинилися навстіж. Там стояла постать людини в білому халаті. Спалах блискавки висвітлив його блакитні очі, а хижий рот промовив ту саму фразу, яку щоразу повторював шепіт:
- Настав час процедур…