Надя і Вальтер

Квітень тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Вже третій рік Надя Рощина перебувала в таборі на півдні Німеччини. Було зрозуміло, що війна вже закінчується. Над ними постійно йшли на схід і поверталися на захід армади американських і британських літаків. З кожним днем війська союзників підходили все ближче. Вже було чути постріли гармат. З охорони табору лишилося лише двоє солдатів та комендант – старий майор, учасник ще Першої світової війни. Вже кілька днів з табору нікого не водили на роботи до місцевих фермерів.

Тоді, у травні 1942 року, вона погодилася видати Абверу Машу Орєхову. В кабінеті під час допиту, з незрозумілих причин вона відчула довіру до тієї гарненької білявки у офіцерській формі ворожої армії. Вона відчула, що та з нею досить щира і дійсно дотримається свого слова – не дозволить потрапити Маші до рук Гестапо. Коли Ельза покидала кабінет, Надя була впевнена, що вона повернеться з Машею. Проте ні Маші, ні самої Ельзи Надя Рощина так більше не побачила. Вальтер і Фріц виглядали розгубленими. З Берліна повернувся капітан Рудольф Вольф. Згодом Надю привели в знайомий кабінет на допит. Проте це дійство аж ніяк не нагадувало допит. Вольф нервово курив сигарету. Коли Надю завели до кабінету, він поспішно загасив її і запропонував сісти. Він раз по раз розпитував її про деталі останнього Ельзиного допиту, звіряючи з протоколом написаним рукою Ельзи.

— Що там сталося, – раптом наважившись запитала вона у Вольфа.

Вона не сподівалася на відповідь. Проте Вольф відповів.

— Щось незрозуміле відбулося. Спочатку все йшло як по нотах. Ельза затримала Машу і вже вела її сюди. Та випадково нарвалася на гауптштурмфюрера Шульца. Ельза і тут швидко знайшла вихід як зробити так, щоб позбутися його і не віддати Машу Гестапо. Спровокувала її на втечу, не дозволила Шульцу вистрелити в неї і вони вже практично взяли її у парку. А потім починаються незрозумілі речі. В парку була якась округла річ зі скла та металу і в ній якийсь молодий чоловік. Маша і Ельза заскочили туди. І в ту ж хвилину, за свідченнями Губера, Руддофера та Шульца вони зникли ніби розчинившись у повітрі. І ми їх більше не бачили. Собаки, яких привели гестапівці втрачали їхні сліди на цьому місці. Я дотримаюся обіцянки, яку тобі дала Ельза.

І вийшов з кабінету прихопивши із собою протокол і лишивши її одну. Згодом до кабінету зайшов Вальтер Губер.

— Мені наказано відвести тебе на аеродром. Там повертаються в Мюнхен наші перекладачки. На прохання капітана Вольфа вони доправлять тебе до жіночого табору військовополонених. Комендантом там його дядько, старий солдат майор Зеєдорф. Ти в таборі будеш єдиною росіянкою. Візьми ось це.

Губер передав їй якийсь пакунок. І раптом обійнявши поцілував її. Це було так несподівано і швидко, що Надя не встигла почати пручатися. А Вальтер продовжив:

— Надю, я знайду тебе після війни, як би вона не закінчилася. Ні Сталін, ні Гітлер мені не завадять. Тепер пішли.

В пакунку, який він їй дав були шоколад, печиво, запаковані галети.

Наступного дня вона була вже у Мюнхені. На аеродромі, прямо біля літака її зустрів солдат, посадив її у «Вілліс», щоправда прикувавши браслетом до сидіння. І через кілька годин вона була вже в таборі. Там дійсно були одні лише жінки: француженки, англійки, кілька американок, були також польки. Жили вони в бараках, розділених дерев’яними перегородками на окремі двомісні секції. Німкеня у військовій формі відвела її до барака, в одну із секцій, де було вільне місце. Інше займала темношкіра американка на ім’я Тереза. Надя і американка трохи знали німецьку мову, і досить швидко навчилися спілкуватися мішаниною німецьких, російських та англійських слів. Виявилося, що американка потрапила в полон після торпедування німецьким підводним човном американського транспортного корабля. На ній була військова форма і тому її і відправили в цей табір. Три роки вони працювали на різних сільськогосподарських роботах: збирали врожай на полях, в садах, виноградниках, доїли корів, доглядали за домашньою птицею та худобою. Господарі були досить різними, одні відносилися до них добре, інші досить зневажливо. Так тривало три роки. З наближенням американців більшість охоронців розбіглася. Майор Зеєдорф зібрав усіх хто були в таборі і сказав їм:

— Охороняти вас тут вже нікому. Якщо ви захочете покинути табір – я не буду вам перешкоджати. Але я порадив би вам дочекатися американців тут. Це безпечніше, ніж потрапити під гарячу руку якійсь відступаючій військовій частині, поліції, гестапівцям чи СС, а то і просто бандитам і мародерам.

Наступного дня до воріт табору підкотила колона автомашин з білими зірками на бортах. Їх пропустили на територію табору. Комендант повідомив, що передає їх до рук американської армії, і тепер вони вільні. І наостанок він сказав:

— За весь час існування табору через нього пройшло близько двохсот жінок. Жодна із них не загинула. Ми були одним із небагатьох таборів, де дотримувалися Женевської Конвенції.

Мешканки табору про щось весело перемовлялися з американськими солдатами. До Наді підійшла Тереза:

— Надю, тебе розшукує якийсь німець в американській формі.

— Німець?

— Так. Солдати кажуть, що він з 1944 року служить у розвідувальному батальйоні американської армії. Це він привів американців до цього табору.

До них швидко наближався рудоволосий чоловік в американській військовій формі. Вона його відразу ж впізнала, незважаючи на те, що за три роки він подорослішав і змужнів: «Вальтер Губер».