Кольорові журавлики

Дні проходили за днями. Вони вже добре освоїлися в новому світі. Ліс і безлюддя вже стали для них звичними і не викликали остраху. Зустріти лося, оленя, диких свиней і навіть вовка вже не було для них дивним. Настала найспекотніша пора року. Цей вечір також був спекотним. Вода в озері була теплою і Наіма, Ельза, Аймінь та Маша пішли купатися. Юрій чергував на березі з плазмовою мисливською рушницею в руках, сидячи на поваленому дереві поблизу води обличчям до лісу і спиною до озера. Напередодні Наіма повідомила, що батареї машини зарядилися приблизно на третину. За її словами ближче до осені темп зарядки сповільниться і вони зможуть покинути цей час десь в кінці вересня – на початку жовтня, все залежить від погодних умов, температури повітря, активності сонця та кількості гроз.

— Юро, може і ти скупаєшся?

— Ні, я краще дочекаюся доки ви нахлюпочетеся і скупаюся сам.

— Ну як знаєш!

Сонце вже сідало, коли дівчата нарешті вилізли з води.

— Щось вечір сьогодні надто задушливий, мабуть знову буде гроза.

— От і добре, хронокар ще підзарядиться, – відповіла Наіма.

— Щось я не зрозумів механізм підзарядки, блискавки ж не заряджають його.

— Перший пункт інструкції Служби Темпорального патруля забороняє розголошувати інформацію про технології з майбутнього. Тому допомогти зрозуміти не маю права, Аймінь – також мовчи, – промовила Наіма і першою попрямувала стежиною до табору.

Дочекавшись коли остання з дівчат зникне у лісі, Юрко розтягнувся і зайшов в озеро. Повітря дійсно було спекотним і задушливим, було приємно зануритися в теплу воду. Вже почало смеркатися, коли він нарешті виліз із води, витерся рушником і одягнувся. Дивний цей одяг з майбутнього, ця технологія самоочищення просто диво, плід праці геніальних учених з майбутнього. Не пройшло і години, а одяг вже був чистим та свіжим. На небі, десь за горизонтом спалахували зірниці. Отже гроза все-таки буде. Швидко стемніло, стежина ледь проглядалася у напівтемряві. Чиясь фігура випірнула йому назустріч. Дівчина лагідним рухом обійняла його.

— Юро, вечеря вже давно готова, ти щось затримався.

Ельза. Він у відповідь також обійняв дівчину. Це був перший поцілунок за весь час їхнього знайомства. Блискавки все частіше розривали темряву своїми спалахами, здалеку долинув перший тихий гуркіт грому.

Через кілька годин розпочалася злива, яка припинилася лише під ранок.

Літо було досить дощовим. Нічні зливи змінювалися спекотними днями, а потім раптом суттєво похолодало і з неба кілька днів сіяв холодний дощ. Дощовий, спекотний з похолоданнями липень змінився сухим серпнем. Ночі поступово ставали все прохолоднішими. Наіма щоранку дивилася на шкалу підзарядки батарей хронокара, і поглянувши на всіх показувала великий палець. Одного дня сказала:

— До нашого повернення залишаються вже не місяці, а тижні.

За цей час до них двічі приходив Антон Коваль, щоб позичити медикаменти та інструменти з аптечки. Наіма не могла відмовити, оскільки розуміла, що Антон рятує чиєсь життя. Вони самі кілька разів ходили до селища. Познайомилися з іншими його мешканцями. Їхні подарунки, у вигляді іграшок, люстерок, різнокольорових бус швидко зробили їх популярними серед мешканців. За дозволом Наіми Юрій залишив Антону та його дружні з десяток коробок сірників, чому Антон невимовно зрадів. Таємні зустрічі Юрія з Ельзою не були та й не могли бути таємницею для решти дівчат, які проте робили вигляд, що нічого не помічають.

Потім в свої права вступила осінь. І ось, коли над ними вже потягнулися на південь перші ключі перелітних птахів, Наіма оголосила:

— Батареї заряджені, механізм розблокувався, ми можемо повернутися.

Вони востаннє сходили в село до Антона Коваля, повідомили йому, що повертаються. Коли Антон прийшов до них у табір речі у них були вже зібрані, намети і сітка були згорнуті і запаковані. Наіма вказала Антону на гору пакунків:

— Вони нам вже не потрібні, але вони можуть знадобитися тобі, можеш забирати. Ми повідомимо тобі про рішення Темпоральної Служби.

Дочекавшись, доки чоловік навантажений горою пакунків зникне, Аймінь дістала пакет з кольоровими журавликами.

— Ми скоро попрощаємося назавжди і ніколи більше не побачимося. Давайте кожен візьме на згадку кольорового журавлика. Нас п’ятеро, їх теж п’ять. Хто який обирає?

— Я білого, – сказала Ельза.

— Я синього, – обрав Юрій.

— Мій червоний, – відповіла Аймінь.

— Мій зелений, – відповіла Маша.

Настала черга Наіми.

— Мені лишився чорний. Ну що ж, тепер в дорогу.

Всі зайняли місця в хронокарі. Наіма продовжила:

— Я виставила диски так, що ви всі повернетеся у свій час з чотиригодинним запізненням відносно моменту початку хронопортації. Дозвольте мені самій вирішити куди відправити Машу та Ельзу. Оскільки у них немає бажання повертатися у свій час.

Наіма натиснула рубінову кнопку. Ліс навколо розтанув у імлистих сутінках.

— Ти вже вирішила куди відправити нас? – озвалась Ельза.

— Так. І вважаю що цей вибір вам припаде до вподоби.