У трипільському селищі

Юрій та всі четверо дівчат вранці наступного дня вже були на стежині, де вчора зустріли Антона Коваля.

— Нам треба бути максимально обачними. Тому ми і залишили зброю в таборі. Нічого не розповідайте зайвого про майбутні історичні події. Хоча цим людям ви ще не можете повідомити нічого суттєвого, багато чого вони просто не зрозуміють, – сказала Наіма.

Нарешті прийшов Антон.

— Доброго ранку.

— Вітаю вас!

Чоловік повів їх до селища, повз хлопчиків, які пасли отару, через місток до огорожі з частоколу. Ось і поселення. Примітивні дерев’яні будиночки обмазані глиною. Чоловіки, жінки та діти від будиночків з цікавістю дивилися на них, проте підходити ближче не наважувались.

— Ось наш дім, – вказав Антон на побілений будиночок, вкритий очеретом та смужками кори з якихось дерев.

І повів їх усередину. Вистелена дошками підлога, піч, металева пічка-буржуйка очевидно зроблена із залишків темпорального пристрою, Стіл, стільці, лавки. В будинку було кілька кімнат. Тут їх зустріла гарненька русява жінка та четверо дітлахів різного віку. Найстаршій дівчинці було років десять. Спочатку вони нерішуче сором’язливо ховалися в сусідній кімнаті. На столі стояли глиняні та дерев’яні тарілки з кашею із ячменю, смаженою та запеченою рибою, м’ясом, глечик пареного молока, хліб, пироги. Дівчата постійно розмовляли з господинею, Антон виконував роль перекладача. Згодом осміліли дітлахи – три дівчинки і хлопчик і покинувши свою схованку вже бавились навколо гостей. Ельза, Наіма, Аймінь, Маша дістали сумочку з подарунками: бусами, люстерками, фігурками тварин і подібним дріб’язком подарували дітям. Згодом вони вже були на руках у дівчат, зацікавлено розглядали незвичайне волосся Ельзи, Наіми та Аймінь, обмацували їх руки – настільки дивовижним для них був колір шкіри та волосся.

— З одного боку хотілося хоча б одним оком побачити як змінився світ до середини ХХІІ століття, проте саме тут в цей час я знайшов своє щастя. Ці 15 років були найкращими в моєму житті, – сказав Антон.

— Я вважаю, що тобі дозволять жити спокійно тут викресливши тебе зі списку розшукуваних. Нині Служба вже не намагається обов’язково повернути всіх втікачів у свій час, головне щоб вони не впливали на хід історичних подій, – відповіла Наіма, зручніше пересадивши на руках одну із доньок Антона, яка бавилася її волоссям.

Дружина Антона на ім’я Зоряна, щось сказала Антону.

— Вона питає чи у вас справжній колір волосся чи воно пофарбоване, – переклав той.

— У них всіх природний колір, немає нічого штучного, – відповів Юрій.

— У мене і батько білявий, і мати білява, шведка, все від них, – сказала Ельза.

— Довідки про те, що ти чистокровна арійка тобі точно не дали б, – сказала Маша.

— Та мене така дурня і не цікавила. Пам’ятаю як Вальтер Губер жартував, що лише коли стане низеньким, пузатим та лисим подумає про довідку.

— На гауптштурмфюрера Шульца натякав?

— Звісно. У нас всі його терпіти не могли. А ти Машо чистокровна росіянка?

— Та таке. Батько з Рязані, мати – суомі. А ти, Наімо?

— Родина батька з Кенії та Ефіопії, матері з Південної Африки, плем’я хімба. Приїхали на навчання до Києва, зустрілися тут і побралися. Так що за місцем народження я киянка.

— Ти Юро?

Батько корінний киянин, мати з Полтавщини.

— Наша родина по батьківській лінії походить з Південно-Східного Китаю, мати – японка, вже кілька поколінь мешкаємо в Києві в Новому Китаї.

— Новому Китаї?

— Новий мікрорайон в Києві, в колишніх передмістях, на лівому березі Дніпра, заснований, забудований та заселений вихідцями з Китаю. До середини ХХІІ століття національний склад населення по всьому світу вирівнявся, лише назва нагадує що це раніше був китайський район, та й взагалі, вже ніде у світі корінне населення не переважає над мігрантами і їх нащадками. Змішування населення досягло величезних масштабів і триває, – додала Наіма.

— Я будучи студентом проходив практику в одній із лікарень Нового Китаю, так що добре знав цей район, – сказав Антон Коваль.