Ранок після зливи

Прогноз Юрія виправдався. Вночі розігралася злива, та ще й яка. Всі прокинулися від грому та спалахів блискавиць. На намети обрушився справжній небесний водопад. Та всередині намету було затишно і сухо. Очевидно він був виготовлений із матеріалу, який не змочувався водою. Юрій радів, що вони не забули за всіма правилами обкопати намети канавками для стоку води і вивести їх за межі периметру. Вода стікала вниз по схилах пагорба, залишаючи галявину відносно сухою. А черговий тріск і гуркіт грому прямо над головою, примусив порадіти за встановлений блискавковідвід. Гроза почала слабнути лише вранці. Гуркіт грому та спалахи були все слабшими та проміжки між ними ставали тривалішими. Згодом почав слабнути і дощ, який припинився остаточно о восьмій годині ранку за Юриним годинником. Після горобиної ночі займався ясний сонячний день. Грозова хмара віддалялася на північний схід і поступово зникла за горизонтом. Вмита нічною зливою земля виблискувала тисячами сонячних зайчиків на краплинах води.

— Добре, що ми створили запас дров і вкрили їх брезентом, – сказав Юрій, коли вони вийшли із наметів.

І в цю хвилину, неподалік галявини затріщали кущі і в сітку тицьнулася голова схожа на конячу, але з великими широкими рогами. Дівчата перелякалися.

— Лось, – спокійно сказав Юрій Міщенко.

Тварина, наткнувшись на сітку і побачивши людей зупинилась, кілька секунд дивилась на них. Потім лось розвернувшись повільно зник в чагарнику.

— Боятися їх не треба, але остерігатися слід, наприклад не чіпати телят. Я хотів би дослідити місцевість. Судячи з карти, щоправда сучасної, на північ від нас протікає річка. Вона впадає в Дніпро. В наш час від неї мало що лишилося, але зараз вона може бути повноводною.

— Я піду з тобою, – сказала Ельза, – хочеться оглянути навколишню місцевість.

— Я залишусь в таборі, не хочу лазити по лісу після дощу, – сказала Маша.

— Я теж залишусь.

— І я не піду.

— Отже будемо підтримувати зв’язок.

— Візьміть плащі на випадок дощу, – сказала Аймінь.

Юрій і Ельза вийшли з табору. Листя та хвоя вже почали підсихати і вода на них вже майже не капала. Хвилин через п’ятнадцять, вони вийшли на берег озера, де він напередодні ловив рибу, обійшли його, перестрибнувши через струмок, що витікав з озера і який розлився після дощу. Далі дорога пішла в гору.

— Струмок впадає в річку, можна йти вздовж нього, але так шлях буде довшим. Коротший шлях перетнути водорозділ і вийти в долину річки, – сказав він Ельзі.

Підемо вгору, так ближче, – відповіла та, – та й буде сухіше.

Для самозахисту вони мали з собою свої пістолети, а Юрій мав ще й плазмову рушницю, – одну з двох знайдених Наімою в багажі.

— У тебе звичка тримати зброю в руках, ти був на війні, – раптом сказала Ельза.

— Вгадала, три роки війни, служив у розвідувальному батальйоні.

— З ким ви воювали?

— З Росією. І не воювали, а продовжуємо воювати.

Ельза здивовано поглянула на Юрія.

— В 1991 році Радянський Союз розпався на 15 держав, Україна стала незалежною державою. В 2014 році Росія, прагнучи реваншу і відновити контроль над колишніми республіками СРСР напала на Україну. В моєму часі тліюча війна тривала вже вісім років, а 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення, – пояснив він.

— Судячи з того що ми бачили в майбутньому, де ми зустріли Аймінь та Наіму ви виграли цю війну.

— Я не наважився спитати. Краще не знати, мені ще повертатися в цю реальність, ми самі творці своєї долі. Можливо я даремно сказав тобі і Маші про ваше майбутнє. Забрав у вас сподівання.

Дорога весь час ішла вгору. Часом доводилося продиратися крізь хащі. А згодом, приблизно опівдні пішла униз.

— Ми перетнули водорозділ, – сказав Юрій.

— Ти одружений? – раптом спитала Ельза.

— Ні. Та й ні з ким зараз не зустрічаюся.

— Я теж, – відповіла Ельза, цікаво, що лише у Наіми є наречений. Маша то зрозуміло, вона ще зовсім юна. В Аймінь також нікого немає.

При цьому Ельза обережно, ніби випадково взяла Юрія за руку. Юрій відчув, що його серце почало битися частіше. З самого початку Юрій боявся зізнатися самому собі, що Ельза йому подобається: вродлива, розумна і за сильним характером приховується ніжність і доброта. Її серце не змогла отруїти нацистська пропаганда.

Раптом ліс закінчився і вони вийшли на річкову заплаву, часом порослу вербами та верболозом. Річка звивалася по неширокій оксамитовій рівнині.

— Що це, мабуть селище, – раптом вказала рукою на пагорб Ельза.

Юрій дістав із рюкзака бінокль. Там дійсно було поселення на протилежному березі річечки: оточене частоколом з трьох боків, а з четвертого – урвище, яке нависало над річкою. Хаотично розміщені будинки вкриті соломою чи очеретом. Людські фігури, смужки невеликих зелених полів на плато, внизу на луці діти пасли худобу: кіз, корів, коней. Юрій передав бінокль Ельзі.

— Що думаєш? У мене знань з історії цього краю мізерна кількість, – спитала Ельза.