Хронопортація навмання

— Думаю вже час. На моєму годиннику вже більше дванадцятої, – сказав Юрій.

— На моєму тринадцята нуль сім, – сказала Ельза.

— Твій виставлений на московський час.

— Вірно.

— Як шкода, що треба повертатися. Я б із задоволенням лишилася тут, – зітхнула Маша.

— У мене також немає особливого бажання знову бачити пику гауптштурмфюрера Шульца.

— Спочатку повернемо додому Аймінь. Потім вирішимо, що робити з вами.

Юрій підійшов до диска.

— Кролики, підніміть руки так, щоб я їх бачила і вийдіть із темпорального пристрою, – раптом почувся позаду них голос.

Обернувшись Юрій побачив гарненьку темношкіру дівчину, у одязі, який також нагадував поліцейську уніформу. В руці вона тримала зброю, яка нагадувала пістолет. Вона не зводила з них карих очей, красиве довге чорне хвилясте волосся спадало їй на плечі.

— Як мені набридло, що за останні дві години на мене вчетверте спрямовують пістолет, – Юрій підняв руки, встигнувши зробити знак Ельзі.

Аймінь стала поряд з ним, закривши пульт від погляду темношкірої незнайомки. Маша повернула диск, а Ельза натиснула на кнопку. Незнайомка відреагувала миттєво, спритно прослизнувши до хронокара, перш ніж місцевість навколо почала танути в імлі і з’явилося знайоме відчуття невагомості.

— Відійдіть всі від пульта і станьте біля тієї стіни. І бажано без дурниць.

Ефекти темпорального переміщення не були для неї несподіваними і не відволікали її. Переконавшись, що її команду виконали, вона поглянула на пульт.

— Ну, кролики, ви сьогодні перевершили всіх. Ви відправили нас на шість тисяч років назад, у четверте тисячоліття до нашої ери. А зупинити переміщення неможливо. І не потурбувалися питанням чи вистачить у вас енергії на зворотній шлях. Це ж треба додуматися повернути найбільший диск.

— Я не знала, – озвалася Маша.

Переміщення тривало набагато довше ніж звичайно.

Африканка не опускаючи зброї, сказала:

— Моє ім’я Наіма Сейом. Я офіцер київської філії Служби Темпорального Контролю. Судячи з вашої реакції ви не знаєте про нашу службу. Назвіть свої імена та з якого ви часу.

— Аймінь Джі. Офіцер поліції з дві тисячі сто другого року.

— Юрій Міщенко. Студент. Я з дві тисячі двадцять другого року.

— Юрій Міщенко? – Наіма затримала на ньому свій погляд, а ви?

— Ельза Мюллер. Офіцер Абверу. З тисяча дев’ятсот сорок другого року.

— Маша Орєхова. Також з тисяча дев’ятсот сорок другого року.

— Радянська шпигунка. Міщенко опинився з машиною часу якраз на шляху операції Абверу проти радянської агентури, – уточнила Ельза.

— Ну от і познайомилися. Енергія хронокара на мінімумі. У нас квиток в один кінець, якщо тут немає самозарядних батарей. Точніше можу сказати лише після зупинки.

Лише через півгодини нарешті з’явилося відчуття гравітації. Хронокар зупинився. Навколо був ліс. Суміш сосни та листяного лісу. Вони були на невеликій галявині, порослій бересклетом та молодим березняком. Галявина була верхівкою невеликого пагорба з плоскою вершиною.

— Давай сюди торбинку, – наказала Наіма Юрію.

Вона оглянула її вміст: дзеркальце, чотири пістолети, бінокль.

— Це нам може знадобитися.

Нарешті вона опустила зброю. Підійшла до пульта, ретельно його оглянула.

— Ну що, кролики. У мене для вас дві новини, одна хороша, а інша погана. З якої почати?

— Давай з хорошої, – сказала Аймінь.

— У батарей хронокара є самозарядний пристрій. Ми можемо повернутися.

— А яка погана? – спитала Ельза.

— Погана в тому, що батареї будуть заряджені приблизно за чотири місяці, і весь цей час ми будемо змушені якось прожити тут.

— Як ми зарядимо батареї? – спитав Юрій.

— Ніяк. Вони зарядяться самі. Настільки швидко залежить від температури повітря, атмосферного тиску, погодних умов, активності Сонця, від нас нічого не залежить, – сказала Аймінь.

— А ти звідки знаєш? – спитав Юрій.

— Самозарядні батареї винайшли в кінці ХХІ століття.

— Як ми тут будемо виживати? – спитала Ельза.

— Думаю треба знайти воду, їжу та щось вигадати з помешканням на чотири місяці, – підключився Юрій.

— Цей апарат викрав відомий злодій Том Сандер. Його номер і тип збігається з даними хронокара зі справи під номером 2811. Кролик шість років вважався зниклим, – сказала Наіма, – подивимось, що він із собою прихопив.

Наіма нахилилася і по черзі натиснула якісь непомітні кнопочки. Панелі несподівано склалися ніби жалюзі.

— О, та багажне відділення просто набите доверху. Є набір для виживання. – Наіма почала витягувати якісь пакунки.

— Що тут? – спитали одночасно Маша та Ельза.