Аймінь

Ось вони підійшли до хронокара. Маша розмовляла з якоюсь молодою жінкою у формі схожій на поліцейську.

— Я ж просив її не робити дурниць, – спересердя промовив він.

— Що будемо робити? – спитала німкеня.

— Підемо напролом. Іншого виходу немає.

Ось Маша і невідома дівчина вже близько. Тепер помітно, що це вродлива китаянка у поліцейській формі. Дизайн форми трохи відрізнявся, але напис на сорочці «Поліція» не залишав сумнівів хто вона така.

— Що це за книжечку вона тримає? – промовив Юрій.

— Ця дурепа показала свій фальшивий аусвайс, не думаю що зараз тут діють документи німецької окупаційної влади зразка 1942 року, – прошепотіла Ельза.

Тепер вони вже були близько і могли чути розмову. Говорили російською.

— Дівчино, ти звідки впала? Тикаєш мені якийсь папірець. Ти маєш уявлення що таке документ? Не знаєш ні української ні англійської мови, говориш лише російською, тут її вже давно забули, дивно одягнена. Хто ти? Ти не знаєш що на червоне світло не можна переходити вулицю? Мабуть доведеться пройти до відділку.

— Доведеться імпровізувати, – промовила Ельза.

Вона вийшла наперед і звертаючись до китаянки заговорила з нею українською.

— Пані офіцере, вибачте нас. Ми актори, знімаємось у старовинному фільмі. Моя молодша сестра на жаль страждає розладами психіки. Довідку ми можемо вам показати і вона уявила, що реально опинилася у ХХ столітті.

Ельза при цьому кивнула Юрію – «Іди в машину». Підготовка співробітника Абверу та природні акторські здібності давали їй можливість досить вдало зіграти свою роль.

Міщенко вхопив Машу і вони обоє прослизнули в хронокар. Юрій зняв машину з фіксатора. Ельза вслід за ними також прошмигнула всередину. Проте китаянка раптом дістала пістолет і спрямувала його на них.

— Гадаєте я дурепа? Ану негайно вийдіть, лягайте на землю, руки за спину. Я викликаю підмогу.

Юрій стоячи обличчям до поліціантки непомітно повернув диск.

— Підніміть усі руки, щоб я їх бачила і виходьте, – наказала вона.

Ельза відреагувала миттєво. Зробивши вигляд, що спіткнулася, вона натиснула на кнопку. Так само миттєво відреагувала і китаянка. Вона прослизнула всередину хронокара.

— Чим ви тут займаєтеся? Негайно виходьте і лягайте на землю. Руки за спину.

Парк навколо вже починав танути в імлі. Машина занурювалась у знайомі сутінки. Юрій чекав тієї миті, коли дівчина з пістолетом це помітить і переключить на це увагу. Вираз її обличчя змінився, на ньому відбилося здивування, погляд змістився вбік. Юрій миттєво вихопив з її руки пістолет.

— Стій, не рухайся.

Вони втрьох загороджували вихід з машини.

— Хто ви такі? Що відбувається? Вам відомо, що за напад на офіцера поліції під час виконання службових обов’язків чекає покарання?

Її голос був приємний, мелодійний, з чарівним акцентом. Проте слова вона вимовляла чітко і правильно.

— Ми зараз у машині часу і рухаємося у майбутнє.

— Що ти верзеш?

— Зараз сама побачиш. Ця імла розсіється і ми опинимося…

Юрій поглянув на пульт. Там світилися цифри 2, 1, 6, 2.

— … у дві тисячі сто шістдесят другому році.

— Припиніть нести маячню. Поверніть мені зброю і виходьте.

Знову знайоме відчуття повернення гравітації. Імла навколо розсіялася. Навколо був той самий парк, проте вигляд його змінився і він став ще кращим. По доріжкам так само ходили люди.

— Вийди, та озирнись довкола.

Китаянка вийшла з машини і застигла від здивування.

— Місцевість змінилася. Але впізнати її можна.

Ельза, Маша та Юрій також вийшли з машини.

— Які гарні квіти. Ніколи таких не бачила, – сказала Маша.

— Це магнолії, – пояснив Юрій.

Китаянка не зводила очей з величезного голографічного кольорового плаката. Там було написано: «У нашому парку, в період з 1 по 12 липня відбудеться літній фестиваль дитячої пісні 2162 року. Участь беруть представники 60 країн світу. Запрошуємо киян та гостей міста відвідати фестиваль». Напис дублювався цілим рядом мов світу, які по черзі змінювали одна одну.

Маша підійшла до неї.

— Напис ніби зроблений зі світла. Я ніколи такого не бачила.

— Це голограма. Вона справді зі світла, – відповіла китаянка.

— Як тебе звати?

— Аймінь! Аймінь Джі. А тебе як?

— Маша.

— З якого ти року?

— Маша і Ельза із тисяча дев’ятсот сорок другого, я із дві тисячі двадцять другого. Моє ім’я Юрій, – представив усіх Міщенко.

— Як тут гарно. Я не хочу повертатися. Тільки тепер я збагнула, у якому пеклі ми живемо. Правда, Ельзо? – сказала Маша.