Юрій Міщенко

Наступного ранку, до відділку разом з лейтенантом Калініним завітав русявий хлопчина атлетичної статури і приблизно того ж зросту, що і Дмитро Калінін, одягнений сіру сорочку та такі ж сірі штани. З ним було двоє чоловіків у військовому пікселі, проте без шевронів, погон чи якихось знаків ідентифікації.

— Щось не дуже він схожий на ботаніка, – прокоментував Кирилов.

— А тобі кожен студент-відмінник престижного закордонного університету обов’язково повинен бути хирлявим низькорослим очкариком-ботаніком? – підколов Кирилова Воронцов.

Начальник відділку Романенко зустрів гостя у вестибюлі.

— Майор Романенко, – представився він гостю.

— Юрій Міщенко, – просто відповів новоприбулий, – показуйте ваш Артефакт.

— А ви панове хто такі? Прошу показати ваші документи, – звернувся до військових Романенко.

Обоє дістали невеличкі книжечки з синьою обкладинкою.

— Капітан, Бурлюк, та лейтенант Хомин, ГУР. Наше завдання прослідкувати, щоб цей молодий чоловік вже завтра сів на літак до Нью–Йорка в аеропорту у Варшаві. Особистий наказ очільника ГУР Кирила Буданова.

Поліціанти повели Юрія до великого гаража неподалік відділку.

— Тут у нас щось на зразок штрафного майданчика, куди наші колеги збирають вилучені та понівечені в ДТП авто, – пояснив другові Дмитро.

За гратами, у досить просторому приміщенні Юрій побачив сферичний пристрій з товстого скла та блискучого металу, діаметром близько трьох метрів. З одного боку до пристрою був вхід овальної форми. Юрко зайшов всередину. По периметру якісь сидіння, а в центрі щось на зразок панелі. Кілька накладених один на один дисків з якогось блискучого металу, з позначками якоїсь шкали та цифрами. Сім дисків. В центрі найменшого диска червона кнопка. Юрко ретельно оглянув пристрій.

— Якщо це бутафорія, до дуже коштовна. Скло нагадує броньоване. Не впізнаю тип скла. Зате метал схожий на титан, ніобій, берилій. Диски з якихось невідомих сплавів, можливо навіть рідкоземельних металів, – посерйознішав Міщенко.

— Нічого собі. Ми то навіть думали що нас хтось вирішив розіграти, – сказав Дмитро.

— Треба витягнути апарат в ось цю алею, там я огляну його краще. Занадто коштовний розіграш був би, навіть мільйонерам не по кишені.

— Тебе таки не пустили на фронт? – спитав Дмитро Калінін товариша.

— Так, запит із-за океану прямо на начальника ГУР. Мене ніхто не побажав навіть вислухати. Приставили наглядачів і все.

Поліцейські допомогли витягнути пристрій, встановлений на евакуатор, до алеї з тополями. Його поставили на землю. В цю мить завили сирени повітряної тривоги. Проте всі присутні проігнорували сигнал.

— Диски обертаються, а ця кнопка натискається, – сказав Юрій, – оглянувши панель.

— Але ми ж тут оглянули все і не змогли ні повернути нічого, ні натиснути кнопку. Вони ніби прикипіли.

— Ось тут знизу малопомітний фіксатор.

— А ми і не помітили. Навіть якщо і помітили б, то не здогадалися б.

Юрій натиснув його. Диски і кнопка засвітилися різнокольоровими вогниками. Поліцейські інстинктивно відсахнулися від апарата.

— Тут написано, що це для вибору хронорежиму. Зараз перевіримо чи це розіграш чи ні. Не можу поки-що второпати, що за елемент живить цей пристрій. Але він досить потужний.

Юрко по черзі погладив кожен диск долонею. Він обережно взявся за крайній зовнішній найбільший диск, провів по ньому долонею. Потім перейшов до трохи меншого. Далі він спробував вже повернути третій диск. Він повернувся на вісім поділок. Вогники заблимали.

— Тут якісь цифри на кнопці: 1, 9, 4, 2. Виникли, коли я повернув диск. Мабуть краще відійдіть, я спробую натиснути кнопку. Джерело енергії надто потужне.

Дмитро Калінін зняв свою кобуру з пістолетом «Форт», подав її Юрію, і жартома сказав:

— А раптом ти перемістишся в доісторичні часи, це щоб тебе не відразу з’їли людожери.

Міщенко посміхнувся і підморгнув Дмитру.

— Відійдіть про всяк випадок.

Дочекавшись, коли поліціанти відійшли на десяток метрів від апарата, Юрко натиснув червону кнопку, яка раптом засвітилася рубіновим вогнем. Почулося слабке гудіння. Стіна туману, крізь яку проглядалися фігури поліцейських та дерева парку оповила апарат. Раптом поліцейські, дерева та оточуючі споруди зникли. Лише стіна туману навколо. І напівтемрява. Юрко лічив секунди, очікуючи, що станеться далі і не наважуючись зрушити з місця. Він відчув, що його тіло стало легким немов пушинка. Секунди тягнулися досить довго. Потім лік часу пішов на хвилини. Раптом гудіння стихло. Тіло Юрія знову стало вагомим. Юрій Міщенко відчув один-єдиний поштовх апарату. Мряка навколо поступово розсіялася. Крізь неї проглянуло сонце, яке пробивалося крізь крони каштанів. Шум вітру та людські голоси долинули до нього. Юрій обережно вийшов з апарата. Двір поліційної дільниці та знайомі будівлі зникли. Місцевість невпізнанно змінилася. Розсунувши руками зелену стіну бузку він опинився на старовинній вуличці. Кілька людей у дивному старому одязі, на вулиці. Вгорі почулося гудіння моторів. Юрій підвів голову – невисоко вгорі летіли два одномоторні літаки. Жовті плями на крилах та фюзеляжі, випущені шасі схожі на ноги взуті у черевики, хрести на крилах та фюзеляжі, свастика на хвостовому оперенні. Як було не впізнати літак, який став одним із символів Другої Світової війни – німецький бомбардувальник «Юнкерс – 87». Інстинктивно Юрій сховався за кущ бузку. Якщо він дійсно потрапив у минуле, а не на чергові зйомки якогось мілітаристського фільму, то йому не варто потрапляти комусь на очі.