розділ 1

— Я мрію про велику, простору та світлу квартиру з панорамними вікнами, наповнену безліччю квітів. Де в кожного з нас буде власний кабінет, а після роботи ми зможемо проводити час разом: вечеряти, сидячи один навпроти одного, прогулюватися парком та влаштовувати пікніки, — з натхненням промовила Кет.

— У нас все так і буде, обіцяю тобі, — відповів Майк, ніжно цілуючи її в чоло.

Кет відчувала, як сильно її коханий старається для їхнього спільного щастя. Проте проблеми на роботі кидали тінь на їхні плани щодо ремонту в новенькій квартирі з чудовим видом на озеро.

*Місяць по тому*

— Майку, ти вдома?

Кет, прийшовши додому після довгого робочого дня, відчула незвичну тишу. Квартира була пустою. Майк мав повернутися з роботи ще годину тому. Він говорив, що у видавництві запланована зустріч із сучасною українською письменницею, яка нещодавно принесла свій проєкт до їхнього офісу. Телефон мовчав, виклики залишалися без відповіді. Неспокій розливався по тілу, змушуючи серце битися швидше.

— Агов, Джейку? Майк, випадково, не з тобою? — з легким тремтінням у голосі запитала Кет, намагаючись приховати тривогу, що роїлася в її душі, але зусилля були марними. Вона сподівалася, що хоча б найліпший друг її хлопця зможе пролити світло на його раптове зникнення.

—І тобі привіт. Ні, він не зі мною, — відповів Джейк із ноткою цікавості.

— Вибач, привіт, — зітхнула вона, зрозумівши, що занепокоєння взяло гору.

— Щось трапилося?

Кетніс розповіла Джейку про несподівану відсутність Майка, виказуючи свою стривоженість.

— Ого, це на нього не схоже. Якщо щось дізнаюся, обов'язково тобі повідомлю, гаразд?

— Так, дякую, гарного вечора, — відповіла вона, але відчуття неспокою не полишало її навіть після завершення розмови.

03:30

Кет раптово прокинулася від гучного звуку дверей, що з силою зачинилися. Злякавшись, вона схопила вазу — перше, що потрапило під руку, і обережно виглянула в коридор. Там стояв її хлопець, який десь "заблукав".

— Майк! Де ти був? Ти взагалі в собі? — ошелешено вигукнула дівчина, дивлячись на нього. Він був п'яний, дуже п'яний, ледве тримався на ногах.

— Кет, люба моя, — промовив він, мало не падаючи.

— О Господи, — прошепотіла Кет, узявши його за руки й потягнувши до спальні.

Вона зрозуміла, що зараз немає сенсу з'ясовувати стосунки — краще поговорити вранці. Хлопець упав на ліжко й миттєво заснув.

*Зранку*

Дівчина стояла пригнічена, готуючи каву, її серце стискалося від болю через поведінку хлопця, яка глибоко ранила. Раптом, почувши за спиною кроки, вона різко обернулася. Побачивши Майка в такому занедбаному стані, їй стало важко стримати сльози. Після того, як вона наливала йому склянку води, Кет вирішила, що настав момент розставити всі крапки над "і" і поговорити відверто.

— Що це було вчора? Чому ти прийшов додому п’яним о пів на четверту ранку? Що з тобою коїться останнім часом? — Кет ледь стримувала сльози. Вона розуміла, що завалила його питаннями, але потребувала відповідей, багато відповідей.

— Ну, випили з колегами. З ким не буває?

— Ні з ким не буває! Бо нормальні люди дзвонять і попереджають, що затримаються, або принаймні чесно кажуть, що збираються пиячити з друзями! — Кет не змогла стримати емоції й підвищила голос.

— Добре, пробач. Вибач, я був неправий. Треба було попередити.

— Ні, Майку, цього разу твоє «вибач» не спрацює. Нам треба розійтися. — Кет ледь не завмерла від власних слів. Вона кілька разів уявляла цю розмову, але такий поворот подій навіть не приходив їй на думку.

— Що? Ні. Кет, не можна так просто взяти й розійтися.

— Можна. Все можна.

Якщо він вважає, що розставання дається мені легко, то він глибоко помиляється. Навіть коли я стою перед ним, збираючи речі, з серйозним, рішучим обличчям, всередині мене кипить буря емоцій.

— Стій, Кет! Припини! — його голос звучить з нотками паніки.

— Навіщо? Ми вже все обговорили, — відповідаю я, намагаючись зберігати холоднокровність.

— Ти дійсно думаєш, що це лише питання розмови? Я не хочу, щоб ти їхала.

— Ах, ти не хочеш? А мені байдуже. Я терпіла твої витівки довгі місяці: твої нічні повернення без пояснень, коли я не могла знайти собі місця від переживань; твої крики через немитий посуд або брудну підлогу. Я також працюю і втомлююся, але, чомусь, ти цього не помічаєш! — мій голос зривається, хоча я намагалася залишатися спокійною.

— Добре. Але куди ти підеш?

— Я їду до Львова, — роблю паузу, зважуючи свої слова, — до нашої квартири.

— Ти жартуєш. Там купа роботи і немає де ночувати.

— Не хвилюйся, я знайду де зупинитися. У мене все буде добре,— можливо, й не спочатку, але буде.

Ця розмова завершилася. Їхні шляхи розходилися, і більше не було слів, щоб це змінити.

Валіза зібрана, коробки заповнені речами, що назбиралися за два роки спільного життя. Потяг до Львова о 16:35, з двома пересадками. О 6:25 я буду у Львові. Не ідеальний план, але залишатися під одним дахом із цією людиною я більше не можу.

Посадка на потяг. Це кінець. Кет відчувала, як все навколо зникає, коли двері купе зачиняються за нею. Знайшовши своє місце на нижній полиці, вона важко осіла на сидіння. Ні, не осіла — майже впала. Сили покинули її, як і бажання боротися. Смуток глибоко врізався в її обличчя, як тінь, що не залишає.

Навпроти, непомітно до цього моменту, сиділа дівчина років двадцяти п’яти. Її руде волосся спадало на обличчя, приховуючи очі, але теплий голос все ж порушив тишу:

— Привіт, — пролунало м'яко.

— Оу, привіт, — відповіла Кет, намагаючись посміхнутися, але це вийшло скоріше як слабкий відблиск минулих емоцій.

— Куди прямуєш? — співрозмовниця здавалася зацікавленою.

— До Львова. А ти?

— Теж. Як тебе звати?

— Кетніс. Можна просто Кет. А тебе?

— Люсі. То ти як у Львові? Живеш там чи в гості?

Кет мовчала, боячись розповідати правду, але зрештою не змогла утримати все в собі. Вона розповіла про все: про останні важкі дні, розлуку, втому, сумніви.