Розділ 69 «До зустрічі... лялю!»

У коридорі панувала незвична тиша. Блакитне світло стельових ліхтарів м’яко розтікалося по стінах і підлозі, розмиваючи контури предметів і залишаючи за собою примарні тіні. Медсестри, мабуть, були зайняті ранковими справами, а лікар Джонсон після обходу вже повернувся до свого кабінету.

Сміт ішов поруч, обережно підтримуючи мене за лікоть. Він поводився незвично напружено. Його погляд безупинно ковзав коридором, затримуючись на дверях, порожніх проходах і темних закутках, мовби постійно перевіряв, чи за нами ніхто не стежить.

Коли ми наблизилися до вбиральні, Сміт раптом обережно потягнув мене вбік, показуючи, щоб я йшла далі. Я насупилася, не розуміючи, що він задумав, але він лише наполегливіше підштовхнув мене вперед, так і не пояснивши нічого. Зрештою мені нічого не залишалося, окрім як підкоритися.

Ми оминули вбиральню й попрямували далі — до протилежного кінця великої рекреаційної зони.

Чомусь саме там, серед високих вікон і штучних рослин, мене охопило дивне передчуття: наче за мить мало статися щось важливе. Тільки я не могла зрозуміти, чого чекати — добрих новин чи нових неприємностей.

Раптом Сміт зупинився й указав на непримітні двері. Я здивовано витріщилася на нього, відкинула волосся з обличчя й повільно покрутила пальцем біля скроні, недвозначно натякаючи, що він, здається, геть збожеволів.

— Ти неправильно мене зрозуміла... — ледь чутно мовив він після важкого зітхання. — Не бійся. Заходь. Повір, нічого поганого з тобою там не станеться.

Я прислухалася до себе. Усе всередині протестувало. Чи могла я справді довіряти людині, яка ще вчора була однією з тих, хто стежив за кожним моїм рухом? Та цікавість виявилася сильнішою за здоровий глузд.

Глибоко вдихнувши, я обережно натиснула на ручку й прочинила двері.

— Ну ж бо, лялю... Не бійся, — знову прошепотів Сміт, легенько підштовхнувши мене.

Кімната була невеликою й без вікон. Усередині панував напівморок, який лише трохи розганяло світло з відчинених дверей. Ліворуч, у кутку, стояв маленький пластиковий столик, на якому лежали ручка й складений удвоє аркуш паперу, а поруч — старий стілець із потертою оббивкою. Уздовж правої стіни тягнулися шафи зі скляними дверцятами, заставлені пляшечками, ампулами, коробками з ліками й різним медичним приладдям. Біла керамічна плитка на стінах і підлозі блищала бездоганною чистотою, а повітря було наскрізь просякнуте запахом спирту й медикаментів.

Я ступила всередину повільно, майже навшпиньки, відчуваючи, як серце починає битися дедалі швидше.

Навіщо Сміт привів мене сюди?.. Що він хоче мені показати?

Та раптом у темряві почувся ледь вловний шурхіт. За кілька кроків попереду почала вимальовуватися розмита постать. Усередині хтось був.

Я навіть не встигла зойкнути, як несподівано спалахнув блакитний ліхтарик. І яке ж було моє здивування, коли посеред маленької напівтемної кімнати я побачила Кейла із кривою, до болю знайомою усмішкою.

— Лялю? — промовив він, ледь піднявши брову. Його звичний іронічний тон, зухвалий погляд... Усе це в одну мить підняло всередині мене цілий вихор почуттів: полегшення, здивування, радість, недовіру. Та, мабуть, саме цей усміх, якого я не бачила так довго, остаточно розтопила кригу в моїй душі. Не встигнувши навіть подумати, що роблю, я кинулася Кейлу на шию й міцно обійняла його.

— 30-15, я теж дуже радий тебе бачити, але ти мене зараз задушиш, — видихнув він, обережно обіймаючи мене у відповідь.

Десь позаду чмихнув Сміт, нагадуючи про свою присутність.

Я відразу ж відпустила Кейла й, відчувши, як до щік приливає жар, несміливо відступила на крок. Озирнувшись, побачила Сміта, який стояв у дверному прорізі. Здавалося, він і сам трохи розгубився.

— Добре... Я прийду за тобою десь за пів години, — нервово потерши потилицю, промовив він. — Сподіваюся, за цей час ти нікому не знадобишся, — в голосі вчувалися тривожні нотки. — Поспілкуйтеся... якщо, звісно, у вас це вийде, — трохи іронічно кинув він, уже беручись за ручку дверей.

— Це ти про що? — Кейл насторожено глипнув на нього, а тоді знову ковзнув до мене зацікавлений погляд.

Відчувши, як щоки ще більше запалали, я лише закотила очі й скорчила невдоволену пичку. Кейл тихенько писнув од сміху.

— Про те, що наша красуня не говорить, — відповів Сміт, теж закочуючи очі. — Відтоді як прокинулася — жодного слова. Лікарі вважають, що це її забаганка. Мовляв, говорити вона може, але... — він не договорив і лише безпорадно знизав плечима, уважно дивлячись на мене. На якусь мить здалося, що в його погляді промайнув неприхований смуток. — Приємно вам провести час, — швидко пробурмотів він і, вийшовши з кімнати, акуратно зачинив двері.

Кейл провів його геть незрозумілим поглядом, а потім, зустрівшись зі мною очима, запитав:

— Ну, і яка причина, що ти не розмовляєш... лялю? — останнє слово він вимовив особливо уїдливо, явно дражнячись.

Я лише стенула плечима.

Він провів по мені безрадісним поглядом.