Розділ 68 «Опісля»

З того моменту, як до мене вперше повернулася свідомість, я пам'ятаю лише невелике прямокутне віконце з ґратами майже під самою стелею. Крізь нього пробивалося сонячне світло, розсипаючи по стінах смугасті тіні. А потім усе знову поглинула темрява.

***

Коли я прийшла до тями наступного разу, вже не могла зрозуміти, де закінчується сон і починається реальність. Спогади розсипалися, мов тріснуте скло, щойно я намагалася зібрати їх докупи. Лише приглушені голоси за стінами вперто нагадували, що я тут не сама. Згодом крізь каламутну пелену виринули постаті лікаря й медсестер у білих халатах і масках. Вони тихо перемовлялися між собою, робили щось поруч, а я лише відчувала їхню присутність, не розуміючи ні слів, ні того, що відбувається навколо. І невдовзі темрява знову забрала мене.

***

Якось серед ночі, коли місячне світло просочувалося крізь старі ґрати на вікні й розкладало на стінах химерні тіні, я знову опритомніла. Ліжко піді мною було холодним і незручним, мовби не хотіло приймати моє тіло, а ремені, що міцно фіксували руки й ноги, боляче врізалися в шкіру, раз по раз нагадуючи про моє безсилля. Я почувалася жахливо, і кожен, навіть найменший порух, луною віддавався в голові тягучим, виснажливим болем.

На пальці лівиці блищав металевий кліпс, а на правому передпліччі я помітила прозорий гладкий пристрій, якого ніколи раніше не бачила. Він час від часу тихо пищав, а потім почав повільно наповнюватися повітрям, дедалі сильніше стискаючи руку. Дискомфорт швидко змінився болем. На якусь мить мені навіть здалося, що зараз її просто розчавлять або відріжуть. Усередині все похололо, до горла підкотила нудота. Та за кілька секунд повітря різко вийшло з прозорої манжети, і рука ніби звільнилася від невидимих кайданів. Я відчула, як кров знову вільно пульсує під шкірою, а коли пристрій востаннє пискнув і завмер, мимоволі полегшено видихнула.

Лазарет...

Ця думка, наче ключ, відчинила двері до спогадів. Перед очима один за одним ожили уривки того, що сталося: як мене привезли сюди, як обстежували, як міцно прикували до цього ліжка. З грудей сам собою вирвався глухий стогін — уже й не розуміла, чи від болю в понівеченому тілі, чи від того, що коїлося всередині.

Цей звук розбудили жінку, що дрімала в кріслі неподалік. Певно, вона була моєю доглядальницею. Її обличчя здавалося суворим і втомленим, ніби життя давно навчило її не дивуватися чужому болю. Вона щось сказала, та її голос долинав до мене приглушено, мов крізь товщу води. Втім, я вже майже не слухала. Усі почуття, які я так довго стримувала, водночас накрили мене важкою хвилею. Тіло затремтіло, холод пробіг кістками, а за мить його змінила гарячка, що повільно охоплювала кожну клітину. Світ навколо почав розчинятися, втрачати обриси, темрява густішала перед очима, і мені здалося, наче вона знову простягає до мене свої руки, запрошуючи зробити ще один крок у невідомість.

***

Прокидалася я, либонь, ще кілька разів. Але щоразу, коли поверталася свідомість, спогади знову розривали мене зсередини. Я силкувалася скласти їх докупи, мов розбитий пазл, та окремі уламки вперто не хотіли ставати на свої місця. Варто було лише згадати пережите, як груди стискав задушливий одчай, а за ним повільно здіймався глухий, виснажливий гнів. Я ні з ким не говорила, ні на кого не дивилася, лише нерухомо лежала на ліжку, мов покинута лялька.

За ці дні я перетворилася на тінь самої себе. Сили майже покинули мене, тіло схудло й ослабло, а лихоманка не відступала ні вдень, ні вночі.

Кожне нове пробудження приносило лише гарячковий туман. Думки плуталися, здоровий глузд вислизав крізь пальці, сни ставали дедалі моторошнішими, а чужі обличчя — байдужими й ворожими. Усе це поволі роз'їдало мене зсередини.

Згодом я стала одержима гнівом. Думки знову й знову поверталися до помсти, до руйнування, до смерті... Саме жага помсти не дозволяла мені остаточно згаснути. Вона змушувала чіплятися за життя й день за днем давала сили продиратися крізь безжальний лабіринт власних спогадів.

Іноді ця лють виривалася назовні. Я могла різко відсмикнути руку від медсестри, скинути на підлогу ліки чи почати несамовито вириватися, коли мене намагалися оглянути. Пам'ятаю це лише уривками, крізь гарячковий туман. Після кількох таких нападів в моєї палати дедалі частіше почали чергувати Охоронці.

Невдовзі вони повністю замінили мою доглядальницю. Їхні обличчя завжди залишалися однаково безвиразними, мов застиглі маски, а очі здавалися темними проваллями, у яких губилося все людське. Щодня приходив хтось інший, та для мене вони давно злилися в одну безлику постать, що лише нагадувала: для них я більше не людина, а чергова небезпечна пацієнтка.

Ременів більше не було. Мене вже не приковували до ліжка, проте невидимі кайдани нікуди не зникли. Я почувалася птахом із підрізаними крилами, який ще пам'ятає небо, але вже не вірить, що колись знову злетить. Самостійно я не могла дійти навіть до вбиральні. Тіло було виснажене до краю, і кожен крок давався так важко, ніби доводилося тягнути за собою цілий світ.