Розділ 67 «Вища Кара»

На Стройовому Плацу, просто перед трибуною, де зазвичай стояла «міс Піґґі» разом з іншими Дорослими, звели дві металеві платформи з гумовим покриттям — одна навпроти одної. Вони були приблизно півтора метра заввишки, широкі й масивні, а на кожній здіймалися по два важкі металеві стовпи. Сам вигляд цієї конструкції стискав нутрощі холодом: у грудях важчало, шлунок зводило, до горла підступала нудота — і безсонна ніч лише підсилювала це відчуття.

Я напружено ковтнула. Отже, все відбудеться тут. Вона вирішила влаштувати показову кару. Але навіщо дві платформи?

Охоронниці підвели мене до лівої платформи, грубо підштовхнули до сходів і майже силоміць загнали нагору. Кайданки зняли, та я не встигла й пальцями поворухнути, як зі стовпів вислизнули еластичні ремені й туго стягнули зап’ястя. За мить так само зафіксували ноги. Одна із Дорослих натиснула щось на панелі — а далі різкий свист, і ремені рвучко втягнулись у спеціальні отвори, розтягуючи моє тіло в різні боки. Я опинилася розіп’ятою просто посеред майдану — під нещадним сонцем, перед усіма.

Всередині все стискалося від напруги. Болісний дискомфорт дедалі сильніше змішувався з глухим роздратуванням. Здавалося, навіть сама Колонія завмерла в очікуванні того, що ось-ось мало статися.

Охоронниці залишили платформу, а я повільно перевела погляд на лави Стройового Плацу — і зустрілася з моторошною порожнечею. Жодного руху, жодного звуку. Лише безликі обличчя й холодні очі, позбавлені будь-яких почуттів: ні злості, ні співчуття, ні навіть цікавості. Сонце немилосердно випалювало площу, проте здавалося, ніхто цього не відчував. Вони стояли нерухомо, наче з них давно витягли душу. Відірвані від світу, від реальності, від самих себе. Переді мною були вже не люди, а покірне, бездушне стадо.

Я ковзнула поглядом до трибуни — місце «міс Піґґі» пустувало. Решта Дорослих тихо перемовлялися між собою, зрідка кидаючи на мене короткі, холодні погляди. Авжеж, ким я була для них? Лише порушницею, яка насмілилася переступити закони їхнього «ідеального» світу. Тим, кого треба показово зламати.

Зграя падальників.

Та найболючішим було інше. Серед них стояла Кристаль — і жодного разу не подивилася в мій бік. Жодного. Її погляд колись такий теплий й сповнений турботи, тепер залишалися холодними й байдужими. А Тренер Ферлес, який завжди підтримував мене й вірив у мене більше, ніж я сама, просто відвернувся.

Груди стиснув нестерпний біль, від якого стало важко дихати. З ненавистю інших я ще могла змиритися. Але не з байдужістю тих, кому довіряла. Саме в ту мить я по-справжньому зрозуміла, що залишилася сама. Ось воно — справжнє покарання. Не ремені. Не платформа. Самотність.

Я ковзнула поглядом на другу платформу — і серце стиснулося сильніше. Навіщо друга?.. Невже їй замало мене? Хоче покарати разом зі мною ще когось? Тіса?.. Ні. Ні, це вже занадто. Він ні в чому не винен. Це моя провина. Лише моя.

Та раптом натовп ледь помітно заворушився, і я побачила, як Охоронці один за одним виводять моїх друзів на майданчик між двома платформами, просто перед трибуною.

Ось він... її найболючіший удар. Вона чудово знала, куди бити.

Першим ішов Тіс — із розбитою губою. За ним вели Кейла, під оком якого вже наливався темний синець. Потім — Бетті з розмазаною тушшю, Патріка зі скуйовдженим волоссям, Еббу із заплаканими, набряклими повіками. Останнім... вивели Реда.

Серце стискалося дедалі сильніше, коли мій погляд ковзав від одного до іншого. Усі вони були вдягнені, так само як і я: білі футболки, білі штани, босоніж. Виснажені обличчя, напружені погляди, прихований страх. Ебба тихо плакала, її сльози тьмяно блищали у блідому вранішньому світлі. На вилицях Тіса ходили жовна — він насилу стримував себе. Кейл здавався неприродно спокійним, ба навіть холодним, хоча в очах читалася така напруга, ніби він будь-якої миті був готовий кинутися вперед. Патрік, похмуро насупившись, нервово озирався навсібіч, немов гарячково шукав бодай найменший шанс урятувати нас.

А Ред... його вигляд краяв мені серце: блідий, як небіжчик; здавалося, він ледь тримається на ногах. Єдине, що трішки заспокоювало, — кров із розсіченої брови вже не текла, хоча рану навіть не спробували як слід обробити.

Наші погляди зустрілися. У його очах було стільки напруги, що мені повітря раптом перестало вистачати. Наче він одним лише поглядом торкнувся всіх моїх страхів, усіх сумнівів, які я так відчайдушно намагалася приховати. У глибині його зіниць палав гнів — холодний, стриманий, небезпечний.

А тоді Ред несподівано підморгнув, і куточки його вуст ледь помітно здригнулися в слабкій усмішці.

На трибуні щось змінилося. Я радше відчула це, ніж побачила. Неохоче ковзнула туди поглядом — і завмерла. На сцені вже з'явилася «міс Піґґі» — жорстка, холодна, незворушна. Її очі блищали, мов загартована криця. Вона неквапливо обвела поглядом усіх «винних у порушенні спокою», а тоді з не прихованим задоволенням кивнула Охоронцям.

Наступної миті двоє з них схопили Реда й потягли до другої платформи. Його неприродно бліде обличчя залишалося незворушним, та я відчувала, якою страшною ціною давалася йому ця зовнішня стриманість. Повітря раптом стало важким, просоченим відчаєм, густим і ядучим, мов дим із труб над Їдальнею та Пральнею.