Розділ 66 «Охоронець»

Мене й справді замкнули в клітці — два на два метри, посеред порожнього, сирого й холодного приміщення. Перед цим змусили зняти сукню, помитися й перевдягнутися в білу футболку та штани. Взуття не дали.

Я лежала на брудному матраці, дозволяючи виснаженому тілу бодай крихту спокою, й дивилася вгору. Під стелею тьмяно світив блакитний ліхтар, розливаючи навколо холодне світло й іще дужче підкреслюючи гнітючу тишу. Його захисна сітка була всіяна дрібними цятками, схожими на далекі, байдужі зорі.

Цього разу мене позбавили навіть ілюзії самотності. Замість стін — ґрати. Кожен мій рух, кожен подих залишався під пильним наглядом Охоронця, який сидів неподалік на стільці.

Втома накочувалася хвилями, та сон ніяк не приходив. Свідомість давно вислизнула за межі цієї клітки. Думки безладно металися між тривогою за Реда, страхом за те, що могло з ним статися, і нескінченними запитаннями про світ за Стіною.

Чому нас відгородили від нього? Чому приховують правду, особливо про війну? Що криється за стінами інших Колоній? За мурами Міста? Вогнища? І чому я опинилася тут, у цій Колонії? Невже звичайна сирота, яка просто жила за правилами системи, може бути справді «особливою»? Якщо так… то в чому саме?

Я заплющила очі й повільно потерла скроні. Здавалося, голова ось-ось розколеться від цієї навали запитань.

Трясця… Я думаю зовсім не про те. Зараз мене має хвилювати лише Ред. Чи допомогли йому? Якщо за нами весь час стежили, то чому дозволили довести його до такого стану? Чого насправді домагається його батько? І навіщо містеру Вінґарду я?

Цей коловорот запитань затягував дедалі глибше, залишаючи після себе лише спустошення й гіркий присмак безсилля. Єдиною ниткою, що ще могла поєднати мене з власним минулим, були спогади... яких мене позбавили.

І все ж, лежачи в цій застиглій у часі клітці, я не могла позбутися відчуття, що щось невідворотно наближається. Щось велике. Те, що назавжди змінить моє життя.

***

Час тягнувся нестерпно повільно, мов густа смола. Коли-не-коли я дивилась крізь ґрати на Охоронця, і щоразу наші очі зустрічалися.

Спершу він здавався мені лише безликою постаттю в однострої Охоронців. Та з кожною хвилиною в ньому дедалі чіткіше проступала людина. Світло-русяве волосся коротко підстрижене й акуратно зачесане набік, наче навіть жодна волосина не мала права вибитися зі строю. Виразні риси обличчя, сильна щелепа й широкі плечі робили його старшим, ніж він був. Хоча, якщо придивитися, йому навряд чи було більше ніж двадцять п'ять років. Та найбільше запам'ятовувалися очі — великі, сіро-блакитні, напрочуд спокійні. У них не було ні зверхності, ні жорстокості. Лише уважність... і якась дивна, ретельно прихована туга.

Я мимоволі спіймала себе на думці, що він зовсім не схожий на інших Охоронців.

Погляд ковзнув нижче й зупинився на ледь помітному шрамі над верхньою губою. Його можна було розгледіти лише тоді, коли світло падало під певним кутом. Я добре знала такі сліди. Їх залишає нейробатіг. У мене вся спина ними поцяткована. Проте чому він — на обличчі? Та ще й в Охоронця? Це наслідок покарання? Чи щось зовсім інше?

Може, я помилилася. Може, цей хлопець не такий бездушний, яким здався мені спочатку. Може,  в цьому шрамі захована його історія, його біль, його сумніви...

Мабуть, я надто довго не відводила від Охоронця погляду, бо він трішки просунувся вперед і тихо запитав:

— Тебе звати Ріка, так?

Від того, як м'яко прозвучав його голос — із ледь вловною сумішшю тривоги й… ніби щирої зацікавленості, — я мимоволі здригнулася. Чесно кажучи, це запитання застало зненацька, і серце миттю пришвидшило ритм.

— Так. І що... з того? — спробувала відповісти якомога безбарвно, та голос однаково зрадницьки тремтів. Я ще не знала, хто переді мною — ворог… чи перша людина, яка справді хоче мені допомогти. Тож почувалася, наче стою над краєм прірви, не знаючи, що чекає внизу, проте стрибнути доведеться будь-якої миті.

Він деякий час німував, неквапливо обводячи поглядом приміщення — либонь, перевіряв, чи нас ніхто не підслуховує, і лише тоді знову подивився на мене.

— Мене звати Сміт Скотт. Ти колись чула це ім’я?

— Ні, — сухо відповіла я, хоча всередині все напружилося.

— Ти пам’ятаєш Луту?

Я здивовано звела брови й уважніше придивилася до нього.

Лута.

Це ім'я здалося знайомим. Воно наче ворухнуло щось у глибині пам'яті, хоча відразу вислизнуло, так і не набувши ані форми, ані змісту.

— А чому я взагалі повинна його пам’ятати? — сухо кинула я, не зводячи з Охоронця пильного погляду.

Перш ніж відповісти, він знову озирнувся.

— Не його. Її.

— А хто вона?

Ця дивна розмова з хлопцем, якого я бачила вперше, відверто збивала з пантелику, та цікавість уже взяла гору. Розум гарячково шукав бодай якийсь зв'язок між Лутою й мною.