Розділ 65 «Останні промені надії»

— Як ти зв’язуєшся звідси з батьком? — раптом різко запитала я, голос забринів холодним напруженням. Усередині знову все кипіло, та найбільше я злилася чомусь саме на себе.

Очевидно, Ред сприйняв це на свій рахунок, бо глипнув з-під брів і обережно відповів:

— У світі існує значно більше технологій, ніж тобі здається, Ріко. Засоби зв’язку, наприклад. І те, що в Колонії про них не говорять, ще не означає, що їх не існує.

— Як?! — вигукнула гнівно, вже неспромога стримати обурення.

— У мене є телефон. Сучасний, зручний, — спокійно пояснив він. — Користуватися ним у Колонії заборонено, окрім одного спеціального місця, яке виділила «міс Піґґі».

Я на мить заніміла. Телефон... Не малюнок у старому підручнику. Не забута технологія минулого. Реальна річ, яка весь цей час була поруч.

Важко зітхнула.

— Інші про це знають?

— Знають, — коротко кивнув Ред. — Перед виправлянням сюди батько дозволив залишити телефон лише мені, бо призначив головним. Брат і двійнята погодилися. До речі, у твоєї «подруги» Дорослої теж є телефон, — додав він із легкою іронією, втомлено всміхнувшись.

У кожного свої таємниці… Звісно. Чому Кристаль мала б бути винятком?

— І кому вона телефонує? — запитала я, відчуваючи, як холодна втома й розпач помалу огортають мене.

— Гадки не маю, — він похитав головою й ледь сіпнув плечем. — Я цим не цікавився… Та й, чесно кажучи, майже не звертав на Стілл уваги. Було не до неї.

Між нами знову запала тиша. Я втупилася в темну глянцеву поверхню столу, у якій тремтіло блакитне світло ламп, і вона раптом здалася мені проваллям — чи то вглиб кімнати, чи то вглиб власних думок. Вони розсипалися, мов сухе листя, кружляли, зникали й знову виникали, не даючи вхопитися за жодну чітку нитку. Здавалося, час зупинився, і я зависла десь між реальністю й цією холодною блискучою площиною, силкуючись вихопити з хаосу бодай щось осмислене.

— Як думаєш, навіщо твоєму батькові було втручатися в пам’ять Кристаль? — нарешті озвалася я, підіймаючи на нього погляд. — І чи може бути, що саме він сховав її тут?

— Ні… навряд, — невпевнено похитав головою Ред. — Мені здається, він узагалі не знає, що Кристаль жива і що вона тут. Це вже «міс Піґґі» щось своє крутить… — Він насупився, немов ця думка самому йому щойно спала на думку. Потім глибоко вдихнув і, дивлячись кудись униз крізь стіл, тихо докинув: — А от якби він знав, що Кристаль тут… чи відправив би сюди Патріка? Оце вже справді цікаве питання.

Я не знала, що відповісти, тож лише мовчки слухала, як Ред продовжує міркувати вголос:

— Імовірність того, що Кристаль і Пат упізнали б одне одного… майже нульова. Десь на рівні «нуль цілих і ще бозна-скільки нулів після коми» відсотка.

Від цієї думки стало моторошно. Рідні люди могли роками ходити поруч — і так і не впізнати одне одного.

— Атож, — погодилася я. — Вони ж зовсім не схожі… Хіба що очі. Нереально сині… — знову замовкла, втупившись у стіну за його спиною. — Якби в Кристаль не почала прориватися пам’ять, ми б так і не зрозуміли, хто вона. Виходить, ці їхні «чистки» не такі вже й бездоганні, так? — я спіймала його погляд, у якому тремтіли розуміння, ніжність і смуток. — У мене теж… наче уривками щось повертається, — цідила далі я. — Може, тому що я… «особлива», як ти кажеш?

 Він судомно й глибоко вдихнув, а затим, задумливо мовив:

— Ти особлива — це без сумніву, Ріко. — Його очі спроквола блукали вздовж стін. — Утім, з цією пам’яттю… тут явно щось не так, — Ред знову подивився на мене. — Думаю, в кожного свої межі, своя сила волі. І, мабуть, такі, як ти, як Кристаль… як я… — він чомусь затнувся. А тоді вже впевненіше повів далі: — Ми не ламаємось. Нас тримає щось сильніше за їхнє прагнення контролю. Вони намагаються перекроїти реальність, проте…

— Проте..? — я напружено втупилась у його зблідле обличчя.

— Ріко, — Ред дивився прямо мені в очі, і в погляді було стільки тепла, що воно різало гостріше за холод, — пам'ятаєш, що я сказав тобі в Оранжереї? Що ти одна з нас? Я тоді справді щиро вірив у те, що наша місія... моя місія — щось велике. Що пошук таких, як ми, допоможе зупинити вірус. Я думав, що мій батько — герой. Якщо не сам усе виправить, то принаймні знайде того, хто зможе. А тепер…

— А тепер? — я не відводила погляду; його слова зачепили щось глибоко всередині, витіснивши навіть втому й сухість у горлі.

— А тепер я вже не впевнений, що він узагалі коли-небудь намагався створити вакцину, — скрушно видихнув Ред. — І що його метою було зупинити Е-вірус. Можливо… нас створювали зовсім для іншого.

У грудях похололо. До цього моменту я ще могла вірити, що все це — жахливий експеримент заради порятунку людства. Проте якщо Ред має рацію... тоді навіть ця остання опора руйнувалася.

— Для чого ж?.. — я мало не задихнулася, бо у горлі ніби застряг клубок пилу.

— Не знаю… — Ред знизав плечима, рухи були стомлені, неквапливі. — Може, для особистої охорони — для нього, для інших багатіїв… — припустив він, блідий лоб збрижився поздовжними зморшками. — А може, взагалі для створення нової армії Спільноти. Щоб підняти війну на зовсім інший рівень.