Розділ 64 «Розходження»

— Ти теж бачиш дивні сни? Чи радше мариш наяву — так, що все здається надто реальним, Ріко? — Редів голос долинав крізь туман, приглушений і розмитий. Його слова ніби губилися в густій імлі, ледве торкаючись свідомості.

Я струснула головою, намагаючись зібратися й зрозуміти, де я і що відбувається — у скронях пульсувало, наче щось щойно вирвали зсередини.

За мить простір довкола поволі прояснів, набуваючи чітких обрисів. Я сиділа на жорсткому стільці зі зв’язаними за спиною руками. Навпроти — Ред, також скутий, блідий і виснажений. З розсіченої брови по щоці тягнувся патьок рубінової юшки, стікав по підборіддю й крапав на груди. Між нами — невеликий пластиковий стіл, праворуч — величезне дзеркало на всю стіну, що відбивало нашу напружену сцену.

Повітря не було задушливим, та мене нестерпно мучила спрага — язик пересох, мов піском припорошений. Нудота підкочувала хвилями, і кімната перед очима хитнулася. Я стиснула кулаки й кілька разів глибоко вдихнула носом.

Намагаючись зрозуміти, що відбувається, я повільно обвела кімнату поглядом і спіткнулася об власне відображення в люстрі. Вигляд у мене був виснажений, жалюгідний, але жодних ознак того, що я плакала.

А я плакала?.. Гм.

Очі були сухими, відображали лише глибоку втому й розгубленість. Жодної припухлості, жодного почервоніння.

Що за чортівня?

Думки плуталися, як розсипаний клубок ниток. Серце шарпалося в грудях, кожен вдих давався важко, уривчасто.

Що тут, дідько, відбувається? Відчуття таке, ніби попередня розмова з Редом — несправжня… Мені що, це примарилося?

Потягнулась очами до його відображення в люстрі — рана виглядала свіжою, він був блідий і втомлений, однак скільки ми тут і про що говорили — я не розуміла.

Він справді щойно зізнався, що використовував мене за наказом батька?.. Зрадив? Чи… ми обоє лише пішаки в чужій грі?

Ред дивився на мене з напруженим очікуванням; у погляді змішалися тривога й надія. Я спробувала згадати, що саме він питав, проте думки розліталися, мов розсипані по небу зорі, безладні й недосяжні.

Я склепила повіки, судомно ковтнула — і раптом його слова відлунали в голові: «Ти теж бачиш дивні сни? Чи радше мариш наяву — так, що все здається реальним, Ріко?»

Поволі розплющила очі й сфокусувала погляд на Реді. Я не знала, що відповісти, тож, облизавши пересохлі губи, лише ледь помітно кивнула.

Він важко видихнув, і плечі безсило опустилися, ніби на них раптом навалилася непосильна вага.

— Виходить… тобі теж підчищають пам'ять… — глухо прошепотів він, і в голосі виразно бринів відчай. — Не знаю… Дідько! Я не пам'ятаю! — раптом різко смикнувся на стільці, намагаючись звільнити руки від кайданок.

Пронизливий брязкіт металу різонув по вухах і важкою луною прокотився кімнатою, ще більше загострюючи моторошну тишу. Та вже за мить Ред змусив себе заспокоїтися. Коли він знову подивився на мене, в його очах я побачила лише щиру тривогу.

— Ти як? — уже значно тихіше спитав він. — Виглядаєш так, ніби щойно побачила привида, — куточки його вуст ледь сіпнулися у кволій усмішці.

У мене аж засвербіла рука — так хотілося добряче врізати йому, а тоді закричати, виплеснувши все, що накопичилося всередині. Та я стрималась. Лише коротко хитнула головою, ніби відганяючи зайві думки, і глибоко вдихнула. Зусиллям волі повернула собі холодну ясність: мені потрібні відповіді — не емоції.

— Реде… те, що ти казав про марення наяву… — обережно почала я, збираючи докупи розсипані думки. — У мене вже було щось подібне… в Оранжереї… Наче сон, але надто реальний… — я ковтнула. — І ще одного разу, на Тренуванні… серед натовпу… — на мить замовкла, переводячи подих. — А зараз… здається, це повторилося… — неквапливо обвела поглядом кімнату, ніби сподіваючись знайти відповідь у тінях.

— Він не дозволяв нам зблизитися… — тихо пробурмотів Ред, наче й не почув мене. — Бо це не входило в його плани… Ну, звісно... — гірка усмішка торкнулася його губ. Очі блищали болем і гірким прозрінням, поки він повільно оглядав кімнату. — Спершу застрашував мене, потім використовував.  А я… — він на дещицю секунди заплющив очі. — Я повівся, як останній бовдур! — вигукнув, закинувши голову, ніби звертався до когось невидимого. — Дідько… який же я був бовдур…

Потім наші погляди знову ззирнулися, і він промовив приглушеним голосом:

— Я не виправдовуюсь, Ріко… те, що я робив… — втомлено похитав головою, не договоривши.

Отже, це було насправді. Не сон. Він зізнався. До-о-обре...

Мовчки дивилася на Реда, відчуваючи, як вир думок бентежить душу й тіло. Було боляче. Було гірко. Проте водночас — дивно полегшено від того, що правда, хай і жорстка, нарешті прозвучала. Та все ж не полишало відчуття, ніби ми з Редом ведемо дві різні розмови — дві паралельні історії, яким не судилося перетнутися.

Я згадала його зізнання. Те, як він говорив про зраду, про кохання... Слова, що розбили мої ілюзії, залишивши після себе лише оголені нерви й пекучий біль. Усередині все болісно стиснулося.