Розділ 63 «Ред»

— Я обіцяв тобі дещо розповісти... — раптом озвався Ред, глибоко вдихнувши.

Я миттєво напружилася, втупилася поглядом прямісінько в його очі: він виглядав незвично серйозним, без тіні звичної іронії. Мовчки кивнула

— Казав, що відповім на питання, — провадив він, уважно дивлячись на мене, — які утворили бар'єр між нами. Я... — затнувся, знову роблячи глибокий вдих. — А я не хочу ніяких бар'єрів між нами, Ріко. Зовсім не хочу.

Я знову лише кивнула, і він продовжив:

— Сьогодні ти сказала, що я тобі не байдужий... — він на секунду замовк, а тоді занадто впевнено мовив: — І ти мені теж. Дуже.

Ці слова відгукнулися в мені теплом і водночас тривогою — наче щось небезпечне прокидалося під шкірою. Я змусила себе не відвести погляду, стримати цей порив, залишитися холодною, хоч це й давалося дедалі важче.

 — Тоді досить цих ігор у мовчанку й схованки,— твердо проказала я. — Розповідай усе, що знаєш. І скажи нарешті правду: навіщо ви тут. Особисто ти.

На якусь мить запала тиша. Ми дивилися одне на одного, не кліпаючи. Серце прискорило ритм, долоні зволожніли від напруги, та зовні я все ще трималася рівно. Це був мій рубіж — я не збиралася відступати. Я чекала на відповідь, яка могла змінити все: наші долі, наші стосунки, і, можливо, навіть наш крихітний світ, в якому ми застрягли. Бо правда інколи небезпечніша за будь-яку зброю…  Та я була готова її прийняти, навіть якщо це означало руйнування всього... Всього, що я знала.

— Це був мій почерк, — ледь чутно промовив Ред, на мить заплющуючи очі й піджимаючи губи.

— Що?.. — я розгублено насупилась. — Про що ти?

Він, розплющив очі, і тоді я побачила там те, чого зовсім не чекала, — провину. І до мене поволі почало доходити.

— Про зразки… це ти дописав? — приголомшено видихнула я. — Навіщо? Що це означає?

— Не знаю, — сухо відповів він.

Серце пронизав гострий біль, наче хтось штрикнув голкою.

 — Я не пам’ятаю… — додав Ред уже тихіше, похитавши головою. — Останнім часом у мене дивні відчуття, ніби шматки пам’яті просто… зникли... — це прозвучало досить розгублено. Проте вже за мить він зібрався й промовив крижаним тоном, наче холоднокровно забивав цвяхи у кришку труни Еммеріха Вінґарда: — Я  майже впевнений, що цей покидьок «бавився» з моєю пам'яттю. Певно, я дізнався щось зайве… і він просто стер це.

— Стривай! — різко обірвала я його, аж сама здригнулася від власного голосу й смикнулася на стільці. — Ти думаєш, що батько стер твою пам'ять? Шматками? Так саме, як і пам'ять Кристаль?..

Усередині все переверталося від суміші шоку й раптового усвідомлення.

— Так, — холодно зронив Ред, і це прозвучало вже так, наче він остаточно відрізав батька від себе.

Шлунок стиснувся в тугий клубок.

— А мені? Мені... таке робили? — запитала впалим голосом.

— Не знаю, Ріко. Чесно — не знаю. Але... думаю, що так, — дика втома й розчарування просочувалась з кожного його слова.

Напруга між нами відчутно погустішала. Я  пильно зорила за Редом, відчайдушно намагаючись знайти логіку в його словах, скласти докупи всі розсипані уламки цієї історії. Його відвертість збивала з пантелику: він не виглядав ворогом... проте й довіритися йому повністю я не могла. Думки гарячково металися, хапаючись за кожну дрібницю.

Трясця… З кожним його словом легше не ставало — навпаки, усе тільки ускладнювалося. Навіщо він дописав ті зразки? Як це пов'язано зі мною? Чому саме я опинилася в центрі всього цього? Невже його батько справді стер йому пам'ять?.. І мені теж? Скільки ще правди приховано від нас? І що взагалі відбувається за межами Колонії?..

Я уважно придивилася до Реда. Що б не коїлося зараз у нього в душі, він насилу тримав себе в руках. Напружені жовна, міцно стиснуті зуби, застиглі плечі — усе видавало його нервове напруження.

Можливо... це мій єдиний шанс. Єдина можливість докопатися до правди, зрозуміти, навіщо вони тут насправді... і чому всі дороги зрештою привели саме до мене. Тож...

— Розповідай, — різко випалила я, більше не стримуючи себе. — Навіщо ви тут насправді?

Ред важко зітхнув, звів на мене погляд і, дивлячись просто в очі, вимовив:

— Я почну з самого початку… з того, чого ти ще не знаєш.

Стараючись опанувати почуття, що вирували в душі, я мовчки кивнула.

— Перед тим як відправити нас сюди, батько розповів нам жахливу казочку… — він на мить затнувся, ковтнув, — ...про Уріелу. Що вона небезпечна. Що не змирилася зі смертю його коханої й через ревнощі здатна здати Патріка Спільноті за першої ж нагоди. — Ред на секунду заплющив очі, ніби прокручував це знову. — Тоді ж він сказав, що існують інші діти — такі, як ми. Зі здібностями. І що ми маємо знайти їх у цій Колонії. А коли ми питали, звідки в нас це… він відповідав, що ми — нове покоління. Що природа сама знайшла спосіб боротися з вірусом. Що ми… особливі. — Він замовк, на секунду склепивши повіки. Дивна незрозуміла емоція промайнула його обличчям, а потім відкрив очі й гірко всміхнувся: — Він уміє переконувати. Дуже. І всі тоді йому повірили… крім мене.