Розділ 62 «Сирена»

Напруга й невизначеність, що зависли в повітрі, мов тонкий дим від щойно згаслої свічки, ставали дедалі відчутнішими. Навіть не озираючись, я відчувала: Ред напружений до межі. Та все ж кинула короткий позирк через плече — його очі метушливо бігали приміщенням, не затримуючись ні на чому, а сам він виглядав так, ніби от-от зірветься. І це лише сильніше розгойдувало мене — його тривога ніби відлунювала в мені, примножуючи власну.

— Не панікуй, — твердо мовила я, стримуючи внутрішнє тремтіння. — Ти ж сам казав: паніка страшніша за Е-вірус. Виберемося.

Щоправда, всередині ці слова звучали далеко не так переконливо.

Ред промовчав.

Я витягла чорну теку, і стелаж із важким скреготом посунувся вбік. За мить, із глухим клацанням, він знову став на місце, остаточно приховавши вхід до Архіву.

Після непроглядної темряви світло в кабінеті «міс Піґґі» боляче різонуло по очах. Лише за кілька секунд зір почав звикати. Я обернулася й перехопила напружений погляд Реда. Холодне блакитне освітлення робило його обличчя майже неприродно блідим, але водночас ще виразнішим.

І раптом щось усередині мене ніби притихло. Звісно, тривога нікуди не зникла, та вже не впивалася гострими пазурами. Вона ніби розтеклася, стала глухішою. Думки сповільнилися, потекли важче, наче крізь товщу води.

Я кілька разів кліпнула, силкуючись повернути собі ясність.

— Якщо сирена справді через нас, — проказала я, — то сюди вони навряд чи сунуться. Такої зухвалості точно ніхто не чекатиме, — тихенько реготнула й підморгнула, намагаючись хоч трохи розрядити напругу.

Ред мовчки простягнув мені ліхтарик, що вже згас. Чи то він його вимкнув, чи просто батарея здохла — байдуже. Слів не знадобилося. Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти: він довіряє мені, але його нерви вже натягнуті до межі.  Коли я забирала ліхтарик, наші пальці ледь торкнулися. Його долоня виявилась напрочуд холодною, а пальці — трішки тремтіли. І це чомусь відгукнулося в мені сильніше, ніж моторошне виття сирени.

— І що тепер? — нарешті порушив мовчанку Ред. У його голосі змішалися втома, роздратування й нетерплячість людини, яка будь-що прагне повернути контроль над ситуацією. — Ключ від комірчини сьогодні не повертаємо?

— Не думаю, що варто витрачати на це час. Та й зараз навряд чи вийде… Зроблю це завтра.

Я поклала обидва ліхтарики до нижньої шухляди масивного столу «міс Піґґі». Рухалася впевнено — принаймні на вигляд.

Сирена знову прорізала тишу. В животі неприємно замлоїло, серце закалатало швидше. Її довгий, пронизливий звук розливався приміщенням, бився об стіни й проникав під шкіру, мов жива істота, що невтомно нагадувала про небезпеку.

— Є один спосіб вибратися, — мовила я, рушаючи ближче до дверей, попри шалене бажання затулити вуха.

Ред мовчки пішов слідом, не зводячи із мене очей, немов чекав, що я зараз озвучу ще одну божевільну ідею.

— На цьому поверсі є така саме комірчина, як схованка «міс Піґґі» на другому. Тільки там справді зберігають швабри й мийні засоби. У кінці є вікно. Воно відчиняється зсередини. Я вже користувалася ним... Але є одна проблема — пожежних сходів там немає. Доведеться стрибати, — пояснила я, пригадуючи, як ми вже стикалися з чимось подібним у минулому. — Третій поверх — не критично. Ми ж тренувалися, — додала, силкуючись надати голосу легкості, щоб приховати занепокоєння. — Викрутимося.

— Як скажеш, — сухо відповів він.

І я була вдячна, що цього разу він не став сперечатися. Зараз нам потрібно було діяти як одне ціле. Можливо, саме від цього залежало, чи виберемося ми звідси.

Тож я вчепилася в думку «ми виберемося» так міцно, ніби це була єдина опора, що ще тримала мене на ногах. Бо надія — це все, що в нас залишилося.

Перед тим як відчинити двері, ми обмінялися сторожкими поглядами. Проте в Редових очах було ще щось таке, від чого десь глибоко в грудях — мов із крихітного зернятка — почала проростати впевненість. Я вхопилася за неї, дозволяючи їй розростатися всередині, витісняючи страх.

Сирена й далі виводила свій тужливий, пронизливий поклик, ніби відчайдушно намагалася знову поселити в нас паніку. Та цього разу я не дозволила їй перемогти. Я знала одне: ми з Редом готові ризикнути всім, аби вибратися з цієї пастки.

***

Коли ми навшпиньках вислизнули з кабінету «міс Піґґі», перед нами розтягнувся довгий порожній коридор. Освітлення тут було холодніше й різкіше — і від цього простір здавався ще більш ворожим. Сирена тепер вила зовсім поруч, пронизуючи слух гострими хвилями. Не перемовляючись і навіть не озираючись, ми стрімко попрямували в той бік, звідки прийшли.

До комірчини залишалося всього кілька кроків. Я вже майже дозволила собі полегшено видихнути... Аж раптом двері, що вели до сходів, із гуркотом розчахнулися, і перед нами виріс Охоронець. За ним — ще один. І ще. За лічені секунди четверо Дорослих перегородили прохід, остаточно відрізавши нам шлях.

— От дідько… — вихопилося в мене.

Холод миттєво стягнув нутро, серце боляче сіпнулося, а голова на мить спорожніла. Залишився лише один інстинкт — тікати.