Розділ 61 «Міс Піґґі»

Спершу Ред, звісно, не повірив мені. Але коли я виклала все, що знала, й навела всі факти, він лише мовчки кивнув.

Поклавши перед собою досьє Кристаль і підсвітивши його ліхтариком, Ред довго вдивлявся в рядки. Здавалося, він намагався прочитати не текст, а те, що ховалося між словами. Зрештою важко видихнув і з тихим, невластивим йому осудом промовив:

— Невже батько весь цей час знав, що мати Патріка тут?..

Було видно, яких зусиль йому коштує стримувати себе. Його погляд раз у раз змінювався — то ставав гострим і зосередженим, то згасав, ніби він марно намагався скласти докупи всі шматочки цієї моторошної картини.

— Може, він вважав Кристаль загиблою? — обережно припустила я, намагаючись хоч трохи пом’якшити потрясіння Реда. Хоча сама не вірила у власні слова. Вони звучали надто непереконливо. Майже безглуздо.

— Навряд чи, — гірко всміхнувся Ред. — Я вже зрозумів, що мій батько зовсім не такий простий, яким хоче здаватися... — він важко зітхнув, і Архів знову поглинуло важка тиша, яка, безумовно, тиснула на нас обох. Я відчула, як повітря стає густішим, а кожен вдих — важчим за попередній.

Не хотілося ятрити його рану, проте мовчати зараз — означало тікати. Доста цих недомовок. Час викладати карти на стіл.

— Слухай, Реде… — невпевнено почала я. — Кристаль якось згадувала, що твій батько… вводив їй якісь препарати… ще до того, як вона завагітніла… — я підбирала слова дуже обережно. — Можливо, здібності Патріка… — замовкла, бо помітила, що Ред дивиться кудись в темряву Архіву, зовсім не реагуючи на мої слова, наче мене тут узагалі не було. — Реде?.. — тихенько покликала я.

Він неквапливо повернув голову.

— Цікаво… як давно батько цим займається? — мовив задумливо. Його тон звучав ніби рівно, та під ним відчувався глухий внутрішній шторм. — Уявляєш, якщо Кристаль була лише його… коханкою… і він... — Ред різко провів рукою по обличчю, немов намагаючись стерти саму думку. — То моя мама… Вона... знала?..

Тепер од його тону мені стало тоскно, всередині все стислося, а серце, схвильовано тьохнувши, на мить завмерло.

Я чекала, що Ред продовжить говорити, але він несподівано заплющив очі й похитав головою, мовби намагаючись відштовхнути важкі думки, що обсідали його. Напруга, що зависла в повітрі, була просто нестерпною. Та раптом у грудях заворушиться черв'як сумнівів, і зненацька, мов грімниця, мене прошив, здогад.

— Тобто… ти думаєш, що твій батько вводив препарати їм обом?.. — жахнулася я, відчуваючи, як серце підстрибнуло до самісінького горла, а долоні спітніли. Темрява ніби звузилася навколо нас.

Ред розплющив очі й коротко кивнув.

— Впевнений, що не лише їм...

 Я затремтіла, відчуваючи, як страх сковує мене зсередини.

— Боюся навіть це вимовити… але мушу спитати… — ковтнула, змушуючи себе говорити далі. — Думаєш, що твій батько проводив… експерименти? — Я сама не впізнала свій голос — він звучав тихіше й хрипкіше, ніж зазвичай. — На близьких людях? Жінках? — затнулася. — …Дітях?.. — останнє слово прозвучало майже нечутно.

Всередині все похололо, а в голові промайнула думка, що відповіді, які ми шукаємо, можуть бути набагато страшнішими, ніж я могла собі уявити.

Ред пронизав мене гострим поглядом, у якому блискавкою промайнув біль — глибокий і всепоглинальний — той, після якого залишається лише суцільна темрява в душі. Його щелепа стиснулася, і на мить здалося, що зараз він скаже щось різке, жорстке… та змовчав.

У животі від побаченого кевкнуло, а серце загупало ще швидше.

Утім, уже за мить Ред ледь помітно хитнув головою, ніби відганяючи від себе темні думки, що намагалися пробратися до поверхні... Не знаю, як йому вдалося так швидко опанувати себе, та його погляд раптом прояснів. Наче він щойно щось вирішив для себе.

Затамувавши подих, я чекала його відповіді. Він обережно поставив ліхтарик на полицю поруч, ковзнув коротким поглядом по досьє Кристаль і хрипко промовив:

— Дивно усвідомлювати, що я — частина експерименту, — він коротко всміхнувся — без радості, самими губами, — який, імовірно, почався ще до мого народження... — Його голос на мить спалахнув обуренням, потім потьмянів, наповнившись втомленим сумом, і зрештою згас у глухій тузі. — Як ти сама, Ріко? Тримаєшся? — він звів утомлені очі на мене.

— Так… — важко видихнула я. — Тримаюся. — Кивок вийшов невпевненим. — У мене дивне відчуття… — затнулася. — Наче я тільки зараз починаю розуміти: моє життя — це чийсь чужий сценарій… І що я в ньому — не гравець, і навіть не ферзь... а пішак.

Тиша у приміщенні цієї миті була настільки густою, що можна було почути як сідає пил на папери. Я прислухалася до себе: кров глухо пульсувала у венах, пальці тремтіли, думки металися, мов пориви вітру в бурі. Та раптом відчувала, як кожен нерв у тілі напружився, мовби готуючись до невідомого, і на зміну страху й шоку прийшло прозріння.

Я ковтнула, намагаючись вирівняти дихання.

— Не скажу, що мені легко це все прийняти… — ледь махнула ліхтариком у бік коробок. — Проте… — промацала поглядом приміщення й, схопившись знову за внутрішні відчуття, по паузі додала: — Здається, я очікувала знайти щось подібне. Не знаю, як це пояснити… але наче на підсвідомості, я завше знала це. — Я зробила павзу. — Та й, як на мене: краще гірка правда, ніж… — Погляд зупинився на досьє Кристаль перед Редом. Я вдихнула глибше і, зібравши рештки впевненості, спитала: — Реде, мене більше хвилює інше… — провела пальцями по краю полиці — пил залишився на шкірі, холодний і липкий. — Чому ніде немає досьє Ебби? Як думаєш, що саме приховують у її минулому?