Розділ 60 «Архів»

Шлях назад на третій поверх виявився несподівано спокійним. Наші кроки відгукувалися ледь чутною луною у порожнечі коридору, а тіні танцювали на стінах дивні танці, створюючи трішки химерну атмосферу. Відчувалось, як повітря навколо наповнюється тривожним очікуванням.

Ми піднялися сходами. Охоронців ніде не було. Я мимохіть вирішила, що вони, либонь, уже сплять і бачать свої кольорові сни. От і правильно — нам менше зайвих перешкод.

Але, якщо серйозно, відсутність Охоронців додала мені сил, впевненості, надії й іще якогось дивного, навіть містичного спокою. Наче сама тиша стала на наш бік і оберігала наш шлях. Здавалося, Ред відчував те саме: у його втомленому погляді з’явилася легкість, і коли я крадькома поглядала на нього, він відповідав ледь помітною усмішкою.

Ми тихцем пробиралися до третього поверху, боячись наразитися на Охоронців. Перше ніж ступити в коридор, я на мить завмерла, оглядаючи його. Порожньо. Кивнула Реду, мовляв, все чисто. Ми обмінялися короткими поглядами, у яких, безсумнівно, можна було відчути взаємне полегшення.

Авжеж, я все ще злилася на нього… Та цей його погляд... Відчула, як струмок живильної надії знову вливається в серце... З кожним кроком напруга відступала, дихання вирівнювалося. Присутність Реда, його впевненість і внутрішня сила пробудили в мені друге дихання: втома поступилася місцем цікавості, а страх зник. Я розуміла, що це ненадовго. Все могло змінитися будь-якої миті. Проте саме тепер ця крихка легкість і відчуття свободи були неоціненними.

***

Кабінет «міс Піґґі» відчинився без зусиль, немов сам кликав нас усередину. Та щойно я переступила поріг, по спині пробіг холодок огиди. Простір був просочений важкою сумішшю фальші й прихованої жорстокості, від якої серце мимоволі закалатало ще дужче.

Масивний стіл з темного дерева домінував у центрі кімнати, наче трон зла, з якого вершилися чужі долі. Сірі, голі стіни без жодної прикраси тиснули своєю безжальною офіційністю, і, здавалося, що кожен, хто заходив сюди, ставав частиною безособового механізму. Біля дальньої стіни стояв стелаж із чорними теками, як німий вартовий чужих таємниць, що ніколи не мали залишити ці стіни. У всьому тут відчувався порядок, контроль і відсутність будь-якого тепла чи затишку.

Блакитне світло ламп розливалося приміщенням, надаючи всьому навколо холодного відтінку. Здавалося, що мене оточила крижана товща води. Відчуття ізоляції ставало дедалі сильнішим — мовби я опинилася в затопленій камері, де повітря поволі закінчується, а вибратися неможливо.

Усередині все стискалося й важчало, тягнуло вниз, як камінь, що тоне у глибинах. Серце наповнювалося відразою до цього місця, де кожен квадратний сантиметр стін випромінював байдужість і холод, мов той льодовик, що ніколи не бачив тепла сонця.

Ред стояв поруч. Зовні він здавався незворушним, наче скеля посеред бурхливого океану. Та я була майже певна: цей тиск він відчуває не менше за мене, просто не дозволяє собі цього показати. І саме це водночас захоплювало й дратувало — викликало дивну, трішки колючу заздрість до його вміння триматися, коли все навколо готове розсипатися на друзки.

Мабуть, він помітив мою напругу, бо затримав на мені надто уважний погляд і м'яко промовив:

— Ми тут ненадовго, пам’ятаєш?

Потім обережно торкнувся моєї руки. Цей дотик став несподіваним якорем — на мить повернув мене до реальності, вирвав із тривожних думок і нагадав, що все це скоро закінчиться. Та я рвучко відсмикнула руку. Він знову намагався вплинути на мене. Ні. Більше ні. Сама впораюся.

— Я знаю! — різко відрізала я. — Не треба мене заспокоювати. — Попри твердий тон усередині все одно ворухнулася тривога. Потім кивнула в бік стелажа з теками й уже тихіше додала: — Архів там.

Редові брови піднялися в здивуванні.

— Тобто… кілька чорних тек — це і є весь Архів? — у його голосі змішалися недовіра й цікавість.

Я криво всміхнулася, потай насолоджуючись його реакцією. Подивимося, що ти скажеш за хвилину. Хе-хе.

Серце глухо гупало в грудях, коли я підійшла до стелажа. Пальці злегка тремтіли, поки я обережно потягнула одну з тек... І тоді стелаж ожив — він повільно посунувся вбік, відкриваючи прихований прохід.

Ред застиг. Лише в смарагдових очах спалахнуло захоплення, змішане з тривогою. Наче перед ним відкрився не просто таємний хід, а межа, за якою могла чекати або прірва, або відповіді на всі запитання.

— Як ти це знайшла? — його голос, трохи невпевнений, насилу прорізав напружену тишу.

Я примружилася й лукаво всміхнулася:

— Методом тику. — Зробила коротку павзу, а тоді додала з неприхованим задоволенням: — Тож цінуй мої старання. На те, щоб знайти цей прохід, у мене свого часу пішло чимало нервів.

Побачивши, як Ред незмигно витріщається на мене, я не втрималася й тихо розсміялася. Сміх легко розсік напружену тишу, впускаючи в неї ковток тепла й невимушеності. Ред витримав секунду, а потім куточки його вуст сіпнулися в усмішці. Невдовзі він уже тихо сміявся разом зі мною, немов мимоволі підхопивши мій настрій.