Розділ 59 «Таємнича комірчина»

Чим глибше ми просувалися всередину, тим сильніше я відчувала кожен міліметр вентиляційної шахти, що стискала мене у своїх залізних обіймах. Стінки дедалі більше віддавали крижаним холодом, а повітря насичував різкий запах іржі та пилу — важкий, пронизливий, як подих давно забутих місць, куди роками не ступала нога людини. І чим далі — тим сильніше здавалося, що ця шахта не просто стискає тіло, а й витягує назовні всі страхи, які я намагалася не помічати.

Я старалася рухатися якомога тихіше, проте кожен мій рух луною розходився в темряві, здаючись надто гучним. Шурхіт металу під руками напружував, змушував стискатися ще сильніше. М’язи вже нили від безперервного повзання, суглоби відчували тиск обмеженого простору. Шкіра на ліктях подражнилася від постійного тертя об брудний, старий метал, долоні вкривалися дрібними подряпинами, а коліна болісно щипало з кожним рухом.

Відчуття темряви було всепоглинальним. Я чула, як мій подих змішується з подихом Реда позаду. Наші дихання, хоч і ритмічні, ставали все більш поверхневими через вологе і стояче повітря, яке наповнювало шахту. Потік поту стікав по обличчю. Втома наростала, проте цікавість і бажання дістатися правди змушували рухатися далі.

Час од часу я зупинялася, щоб перевести дух і прислухатися до звуків, які, як мені здавалося, доносяться ззовні... Ред увесь цей час мовчки, з надзвичайною острогою, рухався слідом. Звісно, він і без мене знав: одна помилка — і все може зірватися. Саме зараз обережність була нашим єдиним шансом.

І раптом, після здавалося б безкінечного блукання у повній темряві, попереду з’явилося слабке блакитне світло, що піднімалося звідкись знизу.

Нарешті…

— Що це?.. — ледве чутно прошепотів Ред.

— Наш вихід, — швидко відказала я, намагаючись вирівняти дихання.

Перед нами була решітка — саме вона вела на п’ятий поверх Головної Будівлі Адміністрації. Я підсунулася ближче, відчула її холодну, нерухому опірність. Просунула пальці, намагаючись дотягнутися до кріплення, але марно.

— Що там? — у голосі Реда з’явилася напруга.

— Замкнено ззовні… — розгублено пробурмотіла я. — Відкрити не вийде… — В грудях щось різко просіло: надто близько, щоб зупинятися.

І я вже думала, що він запропонує повернутися, проте ні, він легенько підштовхнув мене, явно пропонуючи рухатися вперед.

— Знайдемо інший шлях. Не здавайся, — нотки впевненості, що пролунали в його голосі підбадьорили. І я сама не помітила, як вчепилася за ці слова сильніше, ніж за холодний метал під руками. Глибоко вдихнула, обережно обминула решітку й знову рушила в темряву.

За кілька метрів попереду з’явилася ще одна розвилка, та обидва проходи закінчувалися глухими стінами з решітками, крізь які просочувалося тьмяне блакитне світло.

— Це наш останній шанс. Якщо не вийде вибратися тут — повертаємось, — мовила я, ледве втримуючи рівний голос.

Ред тихо агакнув.

Я просунулась трохи вперед, повертаючи ліворуч і надаючи йому змогу просунутися в шляхопровід, який йшов у правий бік.

— Ти хоч приблизно уявляєш, куди ми потрапимо, якщо відкриємо бодай одну з них? — поцікавився він.

— Сподіваюся… у якийсь санвузол.

Він тихенько фиркнув.

— Що ж, нехай щастить.

Я підповзла ближче до решітки, торкнулася її — під пальцями одразу обсипалася іржа, залишаючи шорсткий слід.

— Ця ледве тримається… — прошепотіла я.

— У мене так само, — озвався Ред. Я почула, як він смикає свою решітку, намагаючись зірвати її з болтів. — Доведеться вибивати… — напружено видихнув через деякий час.

— Це жахлива ідея!

— Тоді розвертаємося й ідемо назад, — іронічно відказав він.

— Нізащо! — вирвалося в мене занадто голосно.

Саме цього він, певно, й чекав. Бо відразу ж просунувся трохи назад, розвернувся на розвилці, встигнувши весело підморгнути мені, і знову подався у свій бік — уже ногами вперед.

— Якщо віриш в якихось богів, то зараз саме час почати молитися, — прошепотів він і з силою вдарив ногами по решітці, відразу вибиваючи її.

Звук гучного удару металу об підлогу розірвав тишу, відбиваючись луною — і в мене все всередині стислося. Йой... Надто голосно…

— Момент істини! — Редів голос звучав  досить впевнено, та я знала, що він зараз стримується, щоб не показувати хвилювання. — А тепер, Ріко, рухаємося швидко, — він щомога прослизнув у отвір і зник. — Ну ж бо, не барися! — пролунав бадьорий голос хлопця звідкись знизу.

Я, майже не тямлячи себе, швидко розвернулася на розвилці й поповзла до отвору. Обережно визирнула вниз. Я не помилилася: ми потрапили в один із санвузлів.

Ред допоміг мені спуститися, і я нарешті відчула під ногами тверду підлогу. У повітрі різко пахло мийними засобами, а невелика лампа, на диво, яскраво освітлювала приміщення. Кожен мій нерв напружився в очікуванні якоїсь небезпеки.