Розділ 58 «Головна Будівля Адміністрації»

Ми з Редом тихо вислизнули із зали в коридор, поки всі були захоплені дивним танцем, який він назвав «рок-н-ролом». Та те, що я встигла побачити, справило на мене неабияке враження.

Бетті й Пат стояли навпроти одне одного, коли Кейл увімкнув музику. Динамічна мелодія жваво увірвалася в простір й швидко розповсюдилася по залі. Пат і Бетті почали рухатися. Малий вів, його ноги якось напрочуд плавно переступали, а Бетті легко підлаштовувалася під нього. Вони кружляли, сходилися й розходилися, їхні руки зустрічалися й знову розліталися, створюючи відчуття якоїсь дивної, майже магічної гармонії.

Водночас трохи осторонь Кейл з Еббою  рухалися зовсім інакше: вільно, хаотично, зухвало. Вони сміялися, підстрибували, викидали руки й ноги в різні боки, немов вигадували танець просто на ходу. Раптом Кейл легко підкинув малу в повітря — вона злетіла, мов пір’їнка, й радісно заверещала. Потім закрутилася, і її сукня розлетілася навколо неї мов квітка, що розкривається.

Відчувалось, що мої друзі насолоджуються свободою й безтурботністю цього моменту, сміливо втілюючи в цей танок «без меж» вільне самовираження й незалежність. Звісно, я ледь відірвалася від спостереження за нами, і раптом спіймала себе на думці, що хочу бути частиною цього зухвалого дійства. Проте...

Коли двері ліфта за мною та Редом зачинилися, всі звуки зникли. Ми опинилися у повній тиші. Перед очима ще стояв образ Тіса... В останню мить я встигла помітити, як він притулився до великої колони й, усміхаючись, плескав у долоні в такт музиці, спостерігаючи за іншими. Яскрава усмішка виблискувала на його обличчі, а в очах відбивалося світло, яке наповнювало його погляд якимось новим, незнайомим теплом.

Цей Тіс був іншим. Новим. І… мені це подобалося. Я справді була рада, що між нами все прояснилося. Що ми знову можемо бути поруч — як раніше. Як… сім’я.

— Круто, — Редів голос вирвав мене з думок. Я не відразу зрозуміла, про що він. — Ця тиша… вона неймовірна, — додав він, кивнувши на двері ліфта.

— Так, — я ледь усміхнулася.

— То куди ти зібралася?

Я звела на нього очі — і на якусь часточку секунди завмерла. При такому світлі його очі мали інший відтінок... ніби молода зелень в Оранжереї. А в погляді був такий чарівний блиск... Наче краплина роси на траві, що ловить ніжний промінь сонця, а в цій краплині відображається цілий світ...

Ця думка промайнула блискавкою, і приємний холодок пройшовся по спині, залишаючи мурашки на шкірі.

Йой... ліпше б він так не дивився… Бо моє самовладання знову під загрозою… Ще і якась поетична єресь в голові…

— Мені потрібно в Архів, — видихнула я, відчуваючи, як збивається дихання.

Трясця.

— І де він? — куточки його губ ледь сіпнулися — Ред явно намагався стримати усмішку.

— Ти навіть не спитаєш «навіщо»? — насторожено перепитала я, ловлячи ритм власного серця, що зараз, здавалося, теж танцювало «рок-н-рол».

— Приблизно здогадуюсь, — знизав плечима він і таки всміхнувся.

О, ця усмішка…

Серце відгукнулося легким тремтінням у грудях, ніби змахнули крилами метелики. Щоки спалахнули, подих урвався, а в голові на мить запаморочилося від раптового приливу емоцій.  Силкуючись приховати зніяковілість, я теж спробувала відповісти усмішкою — та це радше вийшов тихий, розгублений видих.

Звісно, Ред це вловив. Він одразу лукаво примружився, а його усміх пом’якшав, став теплішим і якимось… надто особистим. І чим довше він дивився, тим тепліше мені ставало.

От же ж дідько...

Я тихо гмикнула, намагаючись повернути себе до тями. Та це було складно. Надто складно. Бо ці його здібності, його поваба... Наче він нарешті перестав стримуватися — і тепер його присутність відчувалася набагато сильніше.

— У Головній Будівлі Адміністрації… — видихнула я.

Двері ліфта розчинилися, у приміщенні спалахнуло світло. Ред жестом запросив мене вийти першою. Я хутко відвела очі й ступила вперед.

— А точніше? — пролунало за спиною, в голосі вчувалася жива зацікавленість.

Несподівано двері ліфта зачинилися, і я мимоволі здригнулася, а в животі кевкнуло, наче я камінь проковтнула.

— У кабінеті «міс Піґґі», — коротко й сухо відповіла я, не озираючись.

— Тобто не в одній із тих пафосних веж? — трохи здивовано спитав Ред.

Я глибоко вдихнула й похитала головою:

— Ні. Це все вигадка.

Ми зупинилися біля металевих дверей, що вели назовні. І Ред спершу, ніж відчинити їх, обернувся до мене й тихо мовив — так спокійно, що, здавалося, цим тоном можна втихомирити будь-яку піщану бурю:

— Ти якось казала, що вже була в Архіві...

Я хотіла відповісти, та раптом у горлі утворився клубок. Спогади накрили миттєво — різко, уривками... Архів. Перша зустріч із «міс Піґґі». Вища Кара. І я знову відчула той нестерпний біль... Пальці мимоволі стиснулися, спина напружилася, ніби я підсвідомо чекала удару.