Розділ 57 «Вечірка»

— Прошу хвилинку уваги, — підвелася Бетті, тримаючи в руці кухоль із тією дивною рідиною, яку вони називали «вином». У теплому світлі вона виглядала напрочуд урочисто, а голос прозвучав чітко й впевнено.

Ми вмостилися за довгим білим округлим столом, займаючи лише невелику його частину. Я сиділа ліворуч од Тіса, якого спільними «зусиллями» друзів усадовили на чолі. Він насторожено крутив у руках кухоль, обережно принюхуючись до вмісту. Праворуч од нього влаштувалася Ебба — вона дивилася на Бетті з таким щирим захопленням, наче зараз мала пролунати якась важлива істина.

— Тісе, дозволь від усіх нас привітати тебе з днюхою й побажати… — почала Бетті. 

— О-о, почалося… — протягнув Кейл, розвалившись у кріслі поруч. Він демонстративно закотив очі, важко зітхнув і відкинув голову назад, немов його прирекли слухати найдовшу промову в історії людства. Та вже за мить скосив погляд на мене — і куточок його губ ледь смикнувся в усмішці.

Я насилу стримала сміх, а от Бетті навіть не глянула в його бік.

— По-перше: не втрачай надії й тримайся на світлому вайбі — з хорошими людьми все зрештою стає на свої місця, — вона всміхнулася й подивилася Тісу просто в очі.

Я помітила, як він трохи зашарівся. І це виглядало… незвично. Тіс — і раптом такий відкритий, практично беззахисний.

У грудях щось м’яко стислося.

— По-друге, — продовжила вона, — настав час тобі врубити режим «я топчик» і повірити в себе по-справжньому. Ти сильний, сміливий, гарний — просто дозволь собі це визнати.

— Бетті, може, досить уже, га? — буркнув Кейл, хоч уже без колишньої різкості. Він сперся ліктем на стіл, підпер щоку кулаком і дивився на сестру з кривуватим осміхом: ніби кепкує, але насправді уважно слухає.

Я знову не стримала усмішки. Як же він майстерно прикидається, що йому байдуже.

— По-третє, — спокійно повела далі Бетті, не звертаючи уваги на брата, — розберися зі своїм життям. Раз і назавжди. Без зайвого хаосу.

Вона майнула поглядом до мене, і я злегка напружилася. Це було вже не просто побажання, це був натяк. І я його зрозуміла.

Я повернула голову до Тіса. Він насупився, проте в очах змішалися розгубленість і щось таке тепле, ба навіть розчулене. Либонь, він не знав, як це прийняти — та точно відчував кожне слово. І раптом стало очевидно: для нього ці слова не дрібниця. Це — важливо.

— І, по-четверте… — Бетті глибоко вдихнула.

— Кришеня, я вже руки не чую з цим «келихом»! — перебив Кейл. Він підняв кухоль, скривився, ніби той важив цілу тонну й комічно потряс кистю. — Це що, тест на витривалість чи що? — І знову — цей швидкий погляд на мене. І підморгування.

Цього разу я вже не витримала й тихо засміялася.

Бетті кинула на нього гострий погляд, витримала павзу, довгу й красномовну, а тоді повернулася до Тіса й урочисто завершила:

— За тебе, Тісе! За тебе — справжнього.

Ми підняли кухлі слідом за нею, і наші голоси злилися в один:

— За тебе, Тісе!

У цю мить я відчула, як простір навколо наповнився особливою енергією — теплою, світлою, святковою. І навіть Тіс — завжди похмурий, закритий, складний Тіс — зараз виглядав розгубленим… але щасливим.

А тоді я піднесла кухоль до губ і зробила ковток... Рідина миттю розлилася по горлу дивним, незнайомим смаком: густим, трохи терпким, із металевою ноткою, що ніби дряпала зсередини. Горло обпекло, і в очах миттєво виступили сльози. Я закашлялася, намагаючись вдихнути, бо нічого подібного раніше точно не куштувала. Це було настільки чужорідне відчуття, що мозок просто відмовлявся його приймати.

— Ну як? Не зайшло? — раптом пролунав у моїй голові беземоційний голос Пата.

Я розгублено глипнула на нього. Він сидів ліворуч од Кейла й спокійно дивився на мене, наче нічого не сталося.

— Ну-у... воно дивне… — видушила я вголос. Голос здався мені чужим: неприємно хрипів й не слухався. — І геть незвичне на смак… 

Звісно, треба було сказати щось нормальне. Будь-що. Вдати, що все під контролем. Проте його не було... Горло все ще пекло, а животі розливалося дивне тепло, а перед очима світ ледь помітно плив.

Я зустрілася поглядом із Кейлом. Він скривився у зухвалій посмішці й демонстративно відсьорбнув зі свого кухля, немов це звичайна вода. У його очах блиснула знайома іскра — він уже все зрозумів. І, здається, його це неабияк розважало.

Потім я глянула на Реда, що розташувався навпроти Бетті. Його усмішка була дивною — не глузливою і не веселою, а занадто спокійною. Наче він саме цього й чекав. Отакої...

Інші ж дивилися на мене щиро здивовано — без жодного розуміння, що відбувається.

І раптом Кейл із Патом весело загиготіли.

— Та що смішного? — зиркнула я на малого.

— Моє питання почули лише ви троє, —  знову озвався його голос у мене в голові.