Розділ 56 «Куля»

Шлях нагору виявився справжнім випробуванням: нам довелося дертися пожежними сходами, що тягнулися вгору, мов темний хребет старої будівлі. І все було б стерпно, якби не ця клята сукня, що постійно плуталася в ногах і лишень заважала рухатися.

Я стиснула зуби. Геніальна ідея — вдягнути сукню. Просто блискуча.

Ситуацію, звісно, «покращили» хлопці: варто було мені сказати, що доведеться лізти нагору, як вони відразу загиготіли й заулюлюкали. Їхній сміх прокотився тунелем, і я відчула, як щоки спалахнули — більше від роздратування, ніж од сорому.

Щоб їх...

Я мимохіть стиснула край сукні, намагаючись вирішити, як краще лізти: притримувати її чи махнути рукою й дертися як є. Жоден варіант не здавався особливо гідним.

— Гей, збоченці! — суворо кинула Бетті. — Ріка піде першою, а я простежу за кожним із вас. Ну ж бо! Відвернулися! — її погляд був таким, що навіть Кейл на мить принишк.

Я вдячно ковзнула по ній поглядом. Хоч хтось тут мене розуміє.

Та щойно я підійшла до драбини, Кейл прицмокнув і тихо захихотів. Я різко зупинилася, навіть не торкнувшись перекладини.

Серйозно?..

— Кейле, не змушуй мене сердитися! — зло зиркнула на нього сестра.

— Ти хочеш, щоб я пропустив таке шоу? — він зблиснув посмішкою з дрібкою хуліганства.

Я скосила на нього погляд. Ще слово — і полетиш униз першим.

— Я хочу, щоб ти поводився нормально, — відрізала Бетті. — Хоч раз.

 Пат тихо пирснув і миттю відвернувся. Тіс, наслідуючи його, теж демонстративно відвернувся — занадто швидко й навіть якось напружено. Кейл уже збирався щось докинути, однак упіймавши суворий погляд Бетті, певно, зрозумів: цього разу вона не жартує, і з неохотою підкорився.

Я глибоко вдихнула, підняла поділ сукні трохи вище, ніж хотілося б, і нарешті вхопилася за холодну металеву перекладину.

Ну все. Назад дороги немає.

У цей момент поруч зі мною з’явився Ред. Він ступив до дробини й тихо, майже пошепки, мовив: 

— Я піду першим. Хтозна, що там… — він уже дивився вгору, явно оцінюючи висоту й відстань між перекладинами, мовби прораховував шлях наперед.

Я напружилася.

Він що, сумнівається в мені? Думає, що я не впораюся?.. Чи підозрює, що я веду їх не туди?.. А може, просто знову вирішив діяти по-своєму?

Коли я вже відкрила рота, щоб відрізати щось різке й влучне, Ред несподівано накрив мою руку своєю. Дотик був теплий, м’який, а голос — тихий, оксамитовий:

— Будь ласка, Ріко. Довірся мені.

Довіритися?.. З якого дива я маю довіряти саме тобі?

Серце збилося з ритму, немов оступилося, і на мить я втратила рівновагу... не під ногами, а десь глибше. Його дотик був таким справжнім, таким близьким — і це бентежило сильніше за будь-які слова. Я не хотіла реагувати на це. Не зараз. Не з ним.

Роздратування й розгубленість сплелися в тугий вузол під грудьми. Усередині щось стиснулося — не страх… інше. Щось, у що я не збиралася зараз занурюватися. 

Тож я змусила себе зосередитися на теплі його руки — як на чомусь реальному, за що можна вхопитися, щоб не розсипатися. І кивнула, відступаючи вбік.

— Добре... але піду за тобою, — прошепотіла ледь чутно. Бо це був єдиний спосіб не видати, наскільки він вибив мене з рівноваги.

— Домовилися, — він підморгнув і чарівно всміхнувся.

Ред першим рушив угору, а я, глибоко вдихнувши, подалася слідом, змушуючи себе тримати фокус на простому: куди ставлю руку, куди ногу, як дихаю. На ритмі. На русі. І це спрацювало. Крок за кроком — і всередині знову з’явилася опора. Контроль повертався, а шлях, який ще мить тому здавався складним, раптом став просто сходами вгору.

Нагорі нас чекав важкий прямокутний металевий люк. І добре, що першим вибрався Ред — сама я навряд чи впоралася б із ним так швидко.

Потім Ред обережно визирнув назовні, оглянувся довкола, перевіряючи, чи все чисто, і, впевнившись, кивнув мені — мовляв, можна. Я не зволікала. І, звісно, впоралася б сама, але він усе ж простягнув руку, допомагаючи вибратися. Я навіть не встигла подякувати, як за мною вже вигулькнула Ебба, потім — Пат, Кейл, далі Тіс, а останньою вилізла Бетті. Так ми всі опинилися нагорі, залишивши позаду темний, іржавий лабіринт тунелів.

Я не помилилася: ми вийшли всього за кілька метрів од славнозвісної Кулі — місце,  про яке в Колонії ходило безліч чуток, але майже ніхто не знав, де воно насправді.  Ззовні вона виглядала зовсім непримітно: сіра, висока, прямокутна будівля без жодного вікна, загублена серед інших безликих бетонних гігантів. І лише той, хто вмів слухати, міг відрізнити правду від словесного мотлоху Дорослих. Я вміла. Саме так і дізналася про неї.

Я швидко окинула поглядом околиці. Сутеніло, повітря стало прохолоднішим. Охоронці тут у цей час з’являлися рідко, а для Учнів ця зона взагалі була закритою. Я махнула друзям — і ми рушили вперед, обережно обходячи будівлю зліва, у вузький провулок між двома спорудами. Саме там ховалися двері до Кулі.