Розділ 54 «Ебба»

Ніч наче прокотилася по мені бульдозером — я не відпочила ані тілом, ані думками. Нерви були натягнуті до такої межі, що будь-який звук різав слух, а блакитне світло випалювало очі. Реакції стали в’язкими, рухи — уповільненими, ніби я пробиралася крізь густу воду. І десь глибоко, як настирливий свербіж під шкірою, жевріла тривожна думка: щось завадить «міс Піґґі» поїхати…

Та коли ми прийшли на Ранкове Тренування зі зброї й не побачили моторошного Тренера Сінга, я відчула, як із плечей спадає важкий тягар, і з полегшенням видихнула.

Заняття, як завжди, вели: Тренер Спарк — невисокий, але спортивно підтягнутий, енергійний чоловік років тридцяти з азійськими рисами обличчя й оливковою шкірою, вкритою численними татуюваннями. Та поруч із ним Тренерка Шот — висока, м'язиста, голомоза жінка років сорока з бездоганною поставою та майже чорничним відтінком шкіри.

Обидва поставилися до мене з повагою, визнаючи моє нове призначення — Помічник Тренера — без тіні сумніву чи зверхності.  Особливо Шот: вона й раніше була до мене прихильною. Саме вона ще торік наполягла, щоб я розвивала навички метання ножів і сюрикенів. Я й досі пам’ятаю, як спалахнули її темні очі, коли я вперше поцілила точно в центр.

Вони доручили мені працювати з кількома Учнями — відпрацьовувати техніку на манекенах. Ред, Бетті та Кейл вирушили з Тренером Спарком в іншу частину Багатокутника — опановувати нові види холодної зброї. Тіс же разом із невеликою групою працював із нунчаками. Наскільки мені було відомо, він завжди мав до них хист. Тож зараз я нишком спостерігала за ним: Тіс рухався впевнено, з тією легкою грацією, що народжується не з сили, а з відчуття ритму. Інші ж виглядали так, наче тримали в руках не зброю, а дві розлючені змії, готові будь-якої миті вп’ястися просто в обличчя.

Я не втрималася й тихо пирснула, коли один незграбний хлопець, надто високий і надто повільний, примудрився вдарити себе нунчаками просто по лобі. Він застиг на мить, з виразом повного здивування, а потім сів на підлогу, тримаючись за голову. Це було настільки кумедно, що навіть Шот ледь помітно сіпнула куточком губ.

Фізичне навантаження, як завжди, врятувало мене. Воно змусило тіло працювати, а думки — трохи вщухнути. Після кількох підходів м’язи приємно нили, а дихання вирівнялося, стало глибшим. Нервова напруга, що від ночі сиділа в мені, мов тонка голка під шкірою, поволі відступила. Я змогла зосередитися.

Решта Тренування минула напрочуд спокійно. Навіть ніхто не поранився — рідкісний випадок.

***

Після Тренування ми попрямували на сніданок.

Поки ми їли, за нашим столом панувала дивна тиша. Ми майже не розмовляли — кожен був занурений у власні думки, і ця мовчанка  дуже тиснула на мене. Збоку могло здатися, ніби ми вперто уникаємо очевидного — того, що сьогодні в Тіса день народження. Та ніхто не наважився заговорити про це. Навіть він сам.

Тіс, як завжди, виглядав стриманим і зосередженим, та цього разу — неприродно мовчазним. Я чекала бодай якоїсь його реакції: жарту, зітхання, будь-чого... Однак нічого не сталося. І це здавалося дивним — мовби ця подія його зовсім не стосувалася.

Після сніданку нас зібрали на Стройовому Плаці. Тренер Ферлес і Тренерка Ізі провели короткі збори. Жодних тривожних новин — лише сухе повідомлення: Тісу присвоєно новий статус — «Майже Дорослий».

Лавами прокотилася ледь відчутна хвиля: кілька Учнів озирнулися, хтось тихо перешепнувся. Та загалом — тиша.

Сам Тіс взагалі ніяк не відреагував. Стояв мов закам'янілий, обличчя — як машкара. І це тривожило.

Я дивилася на нього й не могла зрозуміти: він справді нічого не відчуває? Чи просто ховає це надто глибоко всередині?

Потім ми отримали призначення на роботу й швидко розійшлися. Я так і не встигла привітати друга. Та, якщо чесно… тепер уже й не хотіла робити це, як раніше. Кинути коротке, формальне «з днем народження», як ми робили щороку, — цього вже було замало. Тепер усе змінилося.

***

Сьогоднішній день я провела на Прачці разом з Еббою. Решту друзів не бачила аж до кінця робочого дня, і це точило зсередини, дзенькаючи десь під ребрами. Ми з ними так і не встигли нормально поговорити, не обговорили нічого до кінця, не узгодили деталей. Відчуття, що все висить у повітрі, не давало спокою. Наче я стояла на краю чогось важливого — і не була певна, чи витримає мене земля під ногами.

Пральня тиснула задушливим повітрям, просякнутим вологою, запахом мила й старої тканини. Машини рівномірно гули, візки рипіли, а ми з Еббою мовчки сортували білизну.

У якийсь момент я не витримала.

— Еббо, — обережно покликала я, — з вечіркою все готово?

Вона лише знизала плечима, не відриваючи погляду від візка, куди недбало кидала зім’яті простирадла.

— Твоя справа — вивести нас увечері, після Відбою, з будівлі й довести до Кулі… А далі… — вона швидко глянула на мене й підморгнула. В її очах блиснула знайома, трохи хижа іскра. — Ріко, усе буде добре. Я ж казала, — на її личку розквітла легка, безтурботна усмішка.